Пропалений цинік Чече (чорна людина) підтримує життя голови Айсмауса. А вирушивши з нею в подорож, опиняється на покинутому острові.
Цей острів є своєрідним ковчегом. Але на відміну від біблійного, де рятувалися обрані, він став притулком для людей різних. І якщо у стародавніх ковчег – виживання, то у романі – загибель.
Письменницький дрейф повертає нам частково міф, але без патетики. Просто внутрішній голос шепоче: «Ти пливеш не тому, що віриш, а тому що інакше потонеш».
Не дарма кажуть, що кінець світу починається тоді, коли перестає хвилювати його початок. Ось про такий кінець і повідує автор: не про жах, страшнішого за який не буває, а про байдужість до нього. Коли потоп норма, а дрейф – побут.
Цей побут розгортається у щільній низьці подій. І досить швидко Айсмаус досягає своєї мрії – найвищої влади, а Чече стає найближчим його помічником. Але якщо володар цілком задовольняється становищем, то прем’єр-міністру не до того. Думки його зайняті науковими експериментами.
Вони витісняють навіть спробу кохання. Такий характер та й обставини такі.
Там, на острові, внутрішній світ кожного – теж ковчег. Уривки пам’яті, голоси та випадкові думки наповнюють капсулу. Зрозуміло, цей міні-ковчег дрейфує не по воді, а у власній свідомості. Ковчег, який ніколи не пристане, і все одно пливе.
А людський розум може бути не лише гордістю, а й гріхом. Коли втрачає зв’язок із почуттями, як точно відстежує роман. Такий розум може розібратися в найскладніших загадках природи, але не вміє обіймати. Це схоже на фарби без полотна: ними можна милуватись, але вони не залишають сліду. І «Дрейф ковчегів» питає: як повернути розуму серце?
Сто років тому, коли побачив світ науково-фантастичний роман «Голова професора Доуеля», його автор Олександр Бєляєв ставив по суті те саме питання про розум без душі. І за все століття з усіма його науковими досягненнями розум ближче до душі не став. Принаймні, у Елли Леус.
У неї нинішнє століття, це століття не технологій, а потопаючих. Тільки тонемо тепер не у воді, а в сенсах. І мова не так про кінець світу, як про кінець впевненості, що не менш страшно.
Страждання, свобода, абсурд і сенс життя – все, що турбувало Альбера Камю, Володимира Сорокіна та інших великих письменників, у Елли Леус проходить крізь одеську іронію та інформаційну втому, від якої задихається нинішній світ. І поки людина говорить, вона не тоне.
Ось автор і спілкується з нами мовою, де можна плисти, не зважаючи на те, що довкола зникає смисл. І, здається, слова дихають.
«Обітований острів, колись тихий і безлюдний, дикий і голий, вбрався раптово в суєту суєт. І почав прокидатися він на світанку не від протяжних криків голодних летучих мишей і сліпучого сонця, що виливається звідкись із вузької щілини горизонту. Його почали будити бахи, стуки та скрипи будівництва селища петрифікатів, лайка та регіт майстрових, вереск жінок, яких шльопнули чи вщипнули від нудьги чи для настрою. Зрідка острів чув спів, голосний чи тихий, соло чи ансамблем, але майже завжди фальшивий, який буває в задрипаних гуртожитках, де багато п’ють вина і мало думають про життя. І чим важче життя, тим менше про нього належить думати».
Мова роману – це мова внутрішньої тривоги, знайомої кожному. Окрім міфів, та розпачу, він вбирає в себе і залишок надії, яка завжди є у потопі. Інакше навіщо писати?
Зібравши на острові різні сенси, роман зі своїм ковчегом дрейфує до нашого розуміння того, що відбувається довкола. І «рятівні» наші ідеї – сім’я, кар’єра, творчість переходять із цілей у шлях відходу від гнітючого буття. Для декого часом такого похмурого, що можна порівняти з кінцем світу.
Ця книга для читання вдумливого. Вірячи в розум та уяву читача, автор запрошує до співучасті. Не веде за руку, а лише дає напрямок – до півночі думки, до півдня почуття.
І сьогодні, коли література все частіше розважає, або проповідує, поява «Дрейфу ковчегів» – майже виклик.
