Ось і минули вибори до парламенту Європейського Союзу, розкривши декілька доволі цікавих трендів.
По-перше, це зростання компетентностей - і кандидатів, і виборців, а по-друге, певна неоднорідність у способах відтворення й реалізації програм, дискурсів та наративів.
Вільна й неподільна Європа з одного боку, тримання осторонь “чужинців”, тобто азійців та інших “неендемічних” переселенців з іншого.
Середній клас тихо й ледь помітно критикує бюрократизацію суспільства й “цементування” або “кристалізацію” певних суспільних норм. Зростають антимігрантські настрої, а отже й недовіра до “завезеного ззовні” людського капіталу.
Праві консерватори та яскраві ліві пропонують різні типові й передбачувані рішення, але до стрімкого входження до складу транснаціональних еліт гостей з “колективного Півдня” поки що далеко.
“Тубільцями” їх вже не називають, а от “кольоровими людьми” - скільки завгодно.
Чи вірно це й чи можна створити іншу, більш досконалу форму або фрейм оцінювання талантів без огляду на етнічне й расове походження?
Це було б доволі ефективно, якби думали про природу спорідненої праці, як заповітував видатний філософ Сковорода.
Існує значний простір між обіцянками толерантності “на папері” та реальним працевлаштуванням фахівців. Так, країни Євросоюзу — це джерела перших демократичних законів. Так, це вони створили особливий підхід до індустріалізації. Так, це вони створили всю ту культурно-естетичну парадигму, яку ми споглядаємо й всотуємо з дитинства.
Суперечливість тут полягає не тільки в динаміці попиту на певні товари й послуги, а ще й у вартості адаптації робочих місць до гостей та їх самих до панівної ментальності.
У печворку ЄС цю ментальність можна розгледіти, але поки що спорадично.
Існують меншини та спірні території. До прикладу, країна Басків в Іспанії, малий народ окситанів на півдні Франції, дрібні спільноти слов’ян-старовірів у німецькій Полабії (історичний регіон, не земля), та багатьом відоме “вічне питання” Кіпру.
Туристична привабливість досі є “ласим шматочком” для закордонних інвесторів, некомерційних організацій та Світового Банку, грантові програми й можливості існують на правах соціальних ліфтів, але виникає й поширюється скепсис до технологій.
Якщо повернутись до американської аналітики, то передбачувані Курцвейлом “кроки та стадії” техносингулярності в Євросоюзі можуть втілитись дещо пізніше або й наразитись на опір з боку антиглобалістів та антиденомінаціоністів (критиків усталеної фінансової системи).
“Нові постаті” і в політиці, і в корпоративному світі можуть бути навіть ще складнішими й більш ексцентричними, ніж нам здається.
Можна уявити навіть переписування (у бік несуттєвого спрощення) класичного дипломатичного етикету в монархіях, а також радикалізацію демократичних політичних програм.
З точки зору економіки — подекуди корпоратократія (єдність та централізація процесів за умов дотримання чітких правил компанії-гегемона) зростатиме, і саме бізнес скористується із визбируваних по всій території Союзу “великих даних”, але й спорадичні “хвилі гіперіндустріалізації” та повернення поодиноких спільнот малих народів на доконвенційний рівень існування, і навпаки, грандіозне перевтілення високовмотивованих та пасіонарних “робочих одиниць” з числа малих народів на великих латифундистів та директорів.
Станом на зараз, на превеликий жаль, можна помітити лише позіхання невдоволення з боку еліт по відношенню до гіпоеліт, тобто підкласу, який їх обслуговує. Стилісти-новатори, архітектори й навіть культові письменники можуть вести розкішний та бурхливий стиль життя, будувати й переписувати свій імідж, висловлюватись на політичні теми, але більшість із них не транслює глобальних наративів та поки що, скоріше за все, не креслить поля на цій шахівниці буття. Функція гіпоеліт у поточному “зрізі політичної гри” - показувати масам, що вони мають більше ресурсів та можливостей, ніж їм здається, а не різко й директивно задавати політичний курс.
Вибори — це не тільки цифри та гасла, це ще й тренди, технології та цінності.
Так чи інакше, можливо, що замість занепаду античної та християнської культурних парадигм ми побачимо всі барви розмаїття.
Марина ЧИЯНОВА.
Червень 2024 р.
Про автора:
Марина Чанова – письменниця, журналістка, поетеса, мистецтвознавець.
Чудовий відкривач різноманітних теорій.
Посади в ЗМІ - копірайтер, фактчекер.
У мистецтві – автор пісень, драматург.
----------------------------------------------------------------------------
Maryna Tchianova - a writer, journalist, poet, art expert
A keen discoverer of various theories.
Positions in the media - copyrighter, fact checker.
In art - songwriter, dramatist.
Одеса – місто своєрідне в багатьох аспектах, у тому числі і за газетними уподобаннями. Щодо кількості друкованих видань ще донедавна все було добре, а от за тиражами газет ми вже давно посідаємо чи не останнє місце в Україні.
Сьогодні ситуація з друкованими медіа на Одещині катастрофічна. Переді мною каталог місцевих передплатних видань Одеської області з обласною сферою розповсюдження на 2-е півріччя 2024 року. У ньому всього 22 назви, з них інформаційно-аналітичних видань 19 – 4 в обласному центрі і 15 в районах (ознайомитися з каталогом пропонуємо на нашому сайті https:// pk.od.ua).
Я свідомий того, що не всі газети ввійшли до каталогу, частина видань через незадовільну роботу пошти взагалі відмовилася від передплати (у тому числі й «Прес-кур’єр»), але це не змінює загальної картини. І, звичайно, ситуація не йде в ніяке порівняння з тим, що було кілька років тому. Наприклад, у обласному передплатному каталозі на 2022 рік (теж далеко не кращому для друкованих ЗМІ) інформаційно-аналітичних видань було 49, в тому числі в самій Одесі 11.
Причин цього багато, у тому числі й об’єктивних. Хіба могла не позначитися на долі газет розв’язана у лютому 2022 року повномасштабна війна путінської росії проти України? А тотальне збідніння народу і масовий виїзд українців за кордон? Із згортанням у країні виробництва зникла реклама і всі медіа «погналися» за грантами, яких на всіх не вистачає.
Але є багато внутрішніх чинників, що стали смертельними для преси, особливо друкованої.
На перше місце серед них я ставлю реорганізацію «Укрпошти», яка звелася до масового закриття поштових відділень, особливо в селах і райцентрах. Пошта просто перестала носити передплачені газети, а у відповідь люди перестали ці газети передплачувати. Крайніми виявилися редакції, які втратили тиражі, а з ними і кошти за передплату.
Другою проблемою, що нищить друковані медіа, особливо районні, на мою думку є адміністративно-територіальна реформа. Я не проти реорганізацій, я за те, щоб чиновників ставало менше. Але погодьтесь, якщо замість 26 районів на Одещині залишилося всього 7, це не могло не позначитися на пресі. Частина видань виявилися нікому не потрібними, а ще частина почали орієнтуватися не на районну авдиторію, а на окремі територіальні громади і тепер успішно перетворюються з місцевих у містечкові. На жаль, багато колишніх районок не мають майбутнього, врятувати їх може хіба що створення об’єднаних редакцій і спільних випусків у межах нових районів. Але хто буде сьогодні цим займатися? Втім, це вже третя проблема друкованих ЗМІ.
Як відомо, 31 березня 2023 року вступив у дію Закон “Про медіа”, проти схвалення якого виступала журналістська спільнота на чолі з НСЖУ. Через рік закінчився перехідний період щодо деяких норм закону, у тому числі й про нову реєстрацію газет. З цим не виникло проблем, більшість видань зробили це безкоштовно. Але закон змінює багато моментів, які ми ще до кінця не усвідомили.
По-перше, з 31 березня 2024 року втратили чинність старі реєстраційні свідоцтва. Тепер немає редакцій газет, а є суб’єкти в сфері медіа, немає засновників видань, є лише бенефіціари (вигодонабувачі). Майже нанівець зведена підтримка медіа і соціальний захист журналістів. А ще новий закон суттєво розширює повноваження Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, яка реєструє друковані медіа, регулює їх діяльність і каратиме за порушення. Якби всі редакції-видавці друкованих медіа були великими фінансовими компаніями чи холдингами, вони б справилися з проблемами. А коли сьогодні багато редакцій мають всього 3-4 працівників, з яких 1-2 бенефіціари, їх сил вистачає хіба що на випрошування у влади і бізнесменів коштів на друк чергового номера чи на виплату мізерної зарплати колективу. І за це готові будь-кому послужити.
А як гранти? Це дуже добра справа. На них можна вижити, але не жити. Це як реанімація в лікарні: від передчасної смерті врятують, а далі вже сам…
Не можу не згадати ще про одне випробування, яке чекає на частину газет нашого регіону: з 16 липня 2024 року для друкованих медіа місцевої сфери розповсюдження набирає чинності стаття 25 Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, яка передбачає обов'язкову наявність української версії. Очевидно, пам’ятаючи про це, багато редакцій (тепер уже – суб’єктів у сфері медіа) при реєстрації у нового регулятора вказали дві мови своїх видань: українська і, як правило, російська. Але справа в тому, що закон передбачає не публікацію в одному номері матеріалів різними мовами, а вимагає окремі випуски номерів – один, наприклад, російською, а другий (тотожний) – українською. При цьому тираж українською має бути не меншим, ніж російською. Погодьтесь, для деяких видань Одещини це буде проблемно. Особливо якщо зважити, що тиражі одеських інформаційно-аналітичних видань мізерні: лише «Одеське життя» друкується більше 5600 примірників, всі інші - 1000 і менше.
Отже, повертаючись до запитання у заголовку, мусимо констатувати: сьогодні Одеса (та й уся область) читає дуже мало, хоч вибір медіа ще залишився. А чи матиме читач вибір завтра? Я не впевнений…
Йосип БУРЧО.
Юрий ОВТИН
Моя Одесса – это корабли на рейде,
Маяк, снующие буксиры, яхты, катера,
Торговый порт и лес огромных кранов,
Стаи крикливых чаек, которых с пирса кормит детвора.
Моя Одесса – это морвокзал
И церковь Николая Чудотворца,
Откуда я не раз на белоснежных кораблях
Ходил в другие страны до тех пор, пока существовало
Черноморское морское пароходство…
Моя Одесса – это Дюк де Ришелье
И лестница, несущаяся к морю,
Великий Пушкин на бульваре, около него
Я с девушками целовался вволю.
Моя Одесса – это “Политех”,
Где 6 лет вечером я штурмовал науку,
А после лекций ночью среди ярких звезд
Плескался в море, разгоняя скуку.
Моя Одесса – это запахи акаций,
Где под гитару пели мы с друзьями.
И, выпив золотистого вина,
Делились сокровенными мечтами.
Моя Одесса – это Оперный театр,
Поэты, музыканты и артисты,
Среди которых неизменно был и я.
Художники, писатели и журналисты
- Моя большая, колоритная семья.
Моя Одесса – это километры волн,
Которые я в море в ластах отмерял часами,
А вечером на берегу у яркого костра
Бычков и мидий поедал с друзьями.
Моя Одесса – это пароходский стадион,
Где “Черноморец” радовал голами.
Где 40 тысяч глоток прославляли наш футбол
И радовались жизни вместе с нами.
Моя Одесса – это юмор и улыбки.
Без шуток мы старались не прожить ни дня.
Недаром город наш считается столицей смеха
И Юморина родилась у нас не зря!
Моя Одесса знала горести и беды
Прославила себя из Золота Звездой.
Но снова страшный враг бомбит прекрасный город.
Пытаясь все вокруг сравнять с землей.
Моя Одесса выстоит и это.
Я знаю, город будет снова жить со мной!
Как Феникс возродится он из пепла
И станет Черноморскою Звездой!
Май, 2024 г. г. Вена.
Доля країни залежить від кількості яскравих особистостей, яких вона має. Саме плідне спілкування між ними створює тканину гідного життя.
Давньоримський філософ Сенека писав: «Vita, si uti scias, longa est - Життя є довгим, якщо вмієш ним користуватися». Довге продуктивне спілкування гідних громадян гарантує країні величне існування.
Генерал Шарль де Голль, президент Франції, підкреслював: «Розсудливі люди животіли. По-справжньому жили лише люди великих пристрастей». Примітивні люди хочуть влаштуватися в житті, справжні люди намагаються вдосконалити себе та покращити цей світ.
Англійський письменник Джордж Орвелл (1903 - 1950) дотепно зауважив: «Люди, які підтримують негідників та голосують за них, вони не жертви. Вони співучасники».
У рабському суспільстві всі - раби. Британці кажуть: «Blind leaders of the blind - Сліпі - поводирі сліпих». Життя не обмежується їжею та матеріальним добробутом. Це тваринне існування. Це життя неповноцінних людей. «Omni
membrorum damno major dementia - Недоумство страшніше від усякого каліцтва» («Книга приказок Соломонових», 17, 25).
Гідною є та країна, де громадяни беруть на себе відповідальність та ведуть свій корабель в напрямку свободи та творчого життя. Як казав давньоримський поет Вергілій: «Sic itur ad astra! - Так йдуть до зірок»!
Успішність країни залежить від кількості ообистостей в суспільстві. Особистість - це людина з яскравим соціальним темпераментом, що може почати з «mea culpa - моя провина». Особистість здатна вийти за межі власного «я» та взяти на себе відповідальність за долю громади, суспільства, країни. Особистості створюють потужне громадянське суспільство, яке захищає інтереси народу, контролює владу та звужує коридор можливостей для негативної діяльності панівного класу.
Розбудова суспільства від особистості до влади відповідає інтересам народу та країни.
Розбудова зверху вниз - від влади до народу - це несправедливість та тиранія.
Особистість в демократичній системі протистоїть авторитарній та тоталітарним тенденціям.
Демократія вчить панівний клас скромності та поміркованості в поведінці та споживанні. Влада намагається зменшити духовний потенціал нації, вбачаючи у високій культурі народу небезпеку для власної непідконтрольності та зухвальства. Натомість особистість наповнює життя суспільства та країни мораллю, освітою та культурою. Особистість не дозволяє страхові та зайвій обережності керувати собою. Тому вона здатна на сміливі, креативні вчинки.
Якщо ми збережемо Україну, то це означає, що ми виконали історичне завдання, яке випало на долю нашого покоління. Ми маємо пам’ятати про мільйони патріотів, які протягом століть віддавали життя за її свободу та незалежність. Сьогодні їх приклад наслідують доблесні воїни Збройних Сил України. Це свята пам’ять! Україна нам відповість своїм чудовим квітучим майбуттям. Мізерні люди, які живуть серед нас та виступають проти України, - це нещасні істоти, які зникнуть з історичної мапи, не залишивши по собі жодної пристойної пам’яті!
Євген Акимович