Крик душі над ущелиною.
Оповідання
Історія ця сталася далекого 1971 року... Мені тоді тільки виповнилося двадцять два роки, жодних особливих заслуг та зв'язків я не мав, щоправда, друкувався в обласній молодіжній газеті – напевно, тому мені й запропонували стати лектором обласної організації товариства «Знання».
Робота, в яку я поринув, що називається з головою, з частими відрядженнями, молодіжними таборами, виїзними семінарами, спочатку захоплювала мене.
Товариство «Знання» тоді запозичало бюрократичні хитрощі у партійних органів, тематика лекцій була тісно пов'язана з питаннями ідеологічного порядку.
У ті часи великим успіхом у нас вважалося потрапити з циклом лекцій на пасажирські судна закордонного плавання. Мені випала щаслива карта - відрядження на гордість радянського пасажирського флоту лайнер "Шота Руставелі".
Зафрахтований західнонімецькими фірмами, він здійснював круїзи на острови Фіджі та Нова Каледонія і приходив до рідного порту тільки для зміни екіпажу. Так як простій судна такого класу коштував дуже дорого, під час зміни відбувалися тижневі рейси з радянськими громадянами Кримсько-Кавказькою лінією - до Батумі і назад до Одеси, із заходами в Ялту, Новоросійськ, Сухумі та Сочі.
«Майстром», тобто капітаном «Шота Руставелі», був сорокарічний Олександр Назаренко – наймолодший на той час капітан у пароплавстві.
Опікати мене він доручив другому механіку Жорі Пшенку, який показав мені моє місце за капітанським столиком – бо за статусом я був гостем капітана.
Треба сказати, що в ті часи для розваг пасажирів прагнули запросити на круїз відомих артистів. З нами їхали Зіновії Високовський, Ольга Аросєва, Федір Чеханков, піаніст імпровізатор Леонід Чижик.
Однак велике було моє здивування, коли я дізнався, що на борту знаходяться Володимир Висоцький та Марина Владі.
Маю визнати, що ні Висоцький, ні тим більше Марина Владі, яку я до цього вважав чи не секс символом, зовні не справили на мене жодного враження. Кіногенічність – штука суперечлива. На екрані можна виглядати красунею або суперменом, у житті ж, як я не раз потім переконувався, все може бути зовсім інакше.
І Висоцький і Владі - обидва невисокі на зріст, худорляві, засмагаючи на рушниках у їхньому улюбленому місці - на носі шлюпкової палуби - виглядали дуже невиразно. Особливо Марина Владі, зовнішність якої насправді геть не відповідала тим образам, які створювала в кіно.
Рейс тим часом йшов за планом, одні розважальні заходи змінювалися іншими.
Перед заходом до Новоросійська до мене підійшов Жора Пшенко і по секрету повідомив, що сьогодні, під час стоянки, Висоцький дасть концерт для членів екіпажу та їхніх сімей, на який запрошуюсь, звичайно, і я.
У музичному салоні зібралася вся команда. Молоденькі офіціантки одягли з цієї нагоди найкращі вбрання, сяяли золотом та діамантами дружини комскладу. На сцені стояли стілець та столик, на якому лежала гітара.
Ішов час, а Висоцького все не було. В очікуванні минуло хвилин сорок. Публіка, яка починала підозрювати, що назріває скандал і концерт може зірватися, почала потихеньку нарікати. Марина Владі, що сиділа поруч зі мною за капітанським столиком, також здивовано поглядала на всі боки.
Гучно висловлювала своє обурення дружина «діда», старшого механіка, що розташувалася по сусідству. І коли, здавалося, атмосфера дійшла до точки кипіння, до музичного салону у супроводі першого та пасажирського помічників, важко пересуваючись, увійшов Висоцький.
Одягнений він був у джинси і просту трикотажну футболку, з його мокрого скуйовдженого волосся стікали краплі води. Враження було таке, що він щойно з-під душу.
- Та він натурально п'яний! - пролунав чийсь обурливий голос. Зал загудів.
Висоцький мовчки сів на стілець, зробив великий ковток зі склянки, що стояла на столику, взяв у руки гітару і почав перебирати струни. Публіка принишкла.
І раптом тишу в залі, як несподіваний громовий гуркіт, буквально розірвав низький хриплуватий голос, від якого миттю кожен аж затремтів.
Мы говорим не штормы, а шторма,
Слова выходят коротки и смачны.
Ветра – не ветры – сводят нас с ума,
Из палуб выкорчевывая мачты!
заспівав Висоцький і зал взірвався шквалом оплесків.
Был шторм – канаты рвали кожу с рук, -
не давши затихнути оплескам, знову заспівав Высоцкий, -
И якорная цепь визжала чертом,
Пел песню ветер грубую - и вдруг
Раздался голос «Человек за бортом!»
Висоцький був в ударі, це була абсолютно інша людина, зовсім не та, яка увійшла до зали кілька хвилин тому.
Він співав страшну пісню «Врятуйте наші душі», «Полювання на вовків» та багато іншого, чого я не чув раніше.
Не відриваючи від нього очей, загіпнотизований тембром його незвичайного голосу, який мені вперше доводилося чути «вживу», я був геть вражений і перебував майже в шоковому стані.
…Наступного ранку Жора Пшенко приніс фотографії, на яких я був зображений у компанії з капітаном, Висоцьким та Мариною Владі.
- Пішли, старий, на палубу. Я представлю тебе Висоцькому.
Висоцький самотньо стояв на носі теплохода, задумливо вдивляючись у морську далечінь, підставляючи обличчя свіжому вітру.
– Володимире Семеновичу – обережно потривожив його Жора, – дозвольте представити вам мого друга, лектора одеського товариства «Знання». Вправляє в нас тут мізки капіталістам.
Я одразу ж зрозумів, що останнє уточнення було зайвим. Висоцький став стриманим у спілкуванні зі мною і навіть сухуватим.
Бард, чиїм голосом ркричала, корчувалась у конвульсіях країна, багато натерпівся у житті і усім єством ненавидів брехливу і порочну ідеологічну бюрократію, представником якої я виглядав у його очах.
За двадцять кілометрів від Сухумі, в селі Ішери, в маленькому ресторанчику, розташованому прямо над струмком, за столиком під ліанами, ми попивали місцеве мутне вино з прозорою назвою "Цицька".
Навпроти, поряд із Мариною Владі, сидів Висоцький.
- Будь ласка, заспіваєте що небудь, Володимире Семеновичу - попросив Висоцького «майстер».
І над ущелиною хрипко загуркотів голос людини, яка вже тоді ніби передчувала свій невчасний трагічний кінець.
Чуть помедленнее, кони, чуть помедленнее!
В Одесі був пам’ятник Володимиру Висоцькому. Його знесли у ніч на 31 грудня 2024 року.
* * *
Десятилетия проходят, виски становятся седей,
но тот концерт на пароходе я вспоминаю по сей день.
Он вышел, выпив спозаранок, покачиваясь невпопад,
— совсем не тот, что на экранах, как будто даже хлипковат.
Но шквал, который он обрушил, девятым валом грохотал,
— такая мощь рвалась наружу, драла простуженно гортань!
Пел без оглядки, не вполсилы, как жил, не стоя за ценой,
— сама россия голосила его надрывной хрипотцой.
Пел до озноба, до иголок, до безразличия к судьбе.
Я тот — кто слышал этот голос и сохранил его в себе.
Давно оплавлен воск свечи, что на Ваганьковском по краю,
а голос всё ещё звучит, — кричит душа его живая.
(Переклад прозового тексту – редакція «Прес-кур’єра». Віршовані рядки – без перекладу).
У швейцарському Давосі лідери держав, урядів та світових компаній зібралися на Всесвітній економічний форум. Та попри назву, було розуміння, що ця зустріч буде не тільки про економіку, а й про геополітику.
Політика США та президента Трампа, який вважає, що Сполучені Штати мають право на тиск, територіальні претензії та погрози агресією, у тому числі щодо своїх офіційних союзників, поставила світ перед новими викликами.
20 січня у Давосі виступив із промовою прем'єр-міністр Канади Марк Карні.
Редакція "Європейської правди" переклала промову українською, додавши лише кілька редакційних коментарів [у дужках] – там, де Карні свідомо уникав згадки про Трампа, хоча й не лишив сумніву, що згадує про його вплив. Бо зрештою, йдеться про ширші процеси, які виходять далеко за межі Америки і почалися задовго до приходу до влади чинного президента.
Ми перебуваємо у вирішальному моменті. І для Канади, і для всього світу.
Ми бачимо, що відбувається розрив світового порядку. Кінець приємної вигадки минулого і початок суворої реальності, де геополітика – а точніше, геополітика великих сил, "супердержав" – не підпорядковується жодним обмеженням. Коли їх ніщо не стримує.
Водночас – і я хочу на цьому наголосити – інші країни, особливо "середні" держави, такі як Канада, не є безсилими.
Вони здатні побудувати новий порядок, що враховує наші цінності, серед яких повага до прав людини, сталий розвиток, солідарність, суверенітет і територіальна цілісність різних держав.
Сила менш потужних починається з чесності.
Здається, кожен день нагадує нам, що ми живемо в епоху суперництва великих держав. Що порядок, заснований на правилах, зникає. Що сильні можуть робити те, що можуть, а слабкі повинні вистраждати те, до чого їх змушують.
Цей афоризм [давньогрецького письменника] Фукідіда зараз подається нам як неминучість, як природна логіка міжнародних відносин, що доводить сама себе.
І стикаючись з цією логікою, країни схильні йти на поступки, щоб ужитися з реальністю, пристосуватися, уникнути неприємностей – сподіваючись, що слухняність дасть їм безпеку.
Але ж ні, вона цього не дає.
Отже, які ще у нас є варіанти?
У 1978 році чеський дисидент Вацлав Гавел, який згодом став президентом Чехії, написав есей за назвою "Сила безсилих", в якому поставив просте запитання: як комуністична система підтримувала сама себе?
Відповідь на нього він почав почалася з прикладу продавця овочів.
Щоранку цей власник крамниці вивішує у своїй вітрині табличку: "Пролетарії усіх країн, єднайтеся!". Він не вірить у те, що там написано. І ніхто навколо не вірить. Але він все одно щодня вивішує табличку, щоб уникнути неприємностей, щоб сигналізувати про згоду з правилами, щоб ужитися з реальністю.
Але оскільки кожен власник крамнички на кожній вулиці робить те саме – система зберігається – не через насильство, а через участь звичайних людей у ритуалах, котрі, як вони самі знають, є фальшивими.
Гавел називав це "життям у брехні".
Сила системи походить не від правди, а від готовності кожного поводитися так, ніби це правда.
Але й крихкість системи походить з того ж джерела.
Коли хоча б одна людина перестає грати цю роль, коли продавець овочів знімає свою вивіску – ілюзія потужності системи починає давати тріщини.
Друзі, настав час для країн зняти свої "фальшиві вивіски".
Десятиліттями такі держави, як Канада, процвітали в умовах того, що ми називали міжнародним порядком, заснованим на правилах. Ми приєдналися до його інституцій, ми вихваляли його принципи, ми отримували вигоду від його передбачуваності. І завдяки цьому ми могли проводити ціннісну зовнішню політику під його захистом.
Хоча ми знали, що розповідь про "міжнародний порядок, заснований на правилах" була частково неправдивою.
Що найсильніші держави можуть звільняти себе від зобов'язань, коли їм це зручно. Що правила торгівлі застосовуються асиметрично. І ми знали, що міжнародне право застосовується з різною суворістю залежно від особи обвинуваченого чи жертви.
Це була фікція, але ця фікція була корисною. Зокрема, американська гегемонія допомагала забезпечувати суспільні блага, відкриті морські шляхи, стабільну фінансову систему, колективну безпеку і підтримку рамкових механізмів вирішення суперечок.
Отже, ми розмістили цю вивіску у вікні. Ми брали участь у ритуалах і здебільшого уникали говорити про розриви між риторикою та реальністю.
Ця угода більше не працює.
Скажу прямо: ми перебуваємо посеред розлому системи, а не переходимо на її зміни.
Вже зо два десятиліття низка криз у сфері фінансів, охорони здоров'я, енергетики та геополітики оголюють ризики надмірної глобальної інтеграції. А віднедавна великі держави почали використовувати економічну інтеграцію як зброю, тарифи – як важелі впливу, фінансову інфраструктуру – як примус, а інтегрованість виробництва у ланцюги постачань – як вразливі місця, які можна використати.
Не можна жити у брехні про взаємну вигоду від інтеграції, коли за її допомогою вас підпорядковують.
Багатосторонні інституції, на які покладалися "середні держави", такі як СОТ або ООН, – тобто архітектура колективного вирішення проблем – під загрозою. Як наслідок, багато країн доходять висновків, що вони мають розвивати більшу стратегічну автономію в енергетиці, фінансовій сфері, продовольчій безпеці, щодо критично важливих мінералів, у виробничій кооперації.
Цей поклик зрозумілий. Країна, не здатна себе прогодувати, забезпечити паливом чи захистити, має небагато варіантів у цій реальності. Коли правила більше не захищають вас, ви повинні захищати себе самі.
Але треба чітко усвідомити, до чого це призводить.
"Світ фортець", де кожна держава за себе, буде біднішим, крихкішим і менш стійким.
І є ще одна правда: якщо великі держави відмовляться навіть від позірного дотримання правил і цінностей заради вільного втілення своєї сили та інтересів – то їм буде дедалі важче отримувати вигоди від "транзакціонізму" [міжнародної політики, побудованої на обміні, а не на принципах; цей термін вживають для позначення політики Трампа. – ЄП].
Гегемони не зможуть постійно монетизувати свої відносини [та свою підтримку учорашніх союзників. – ЄП].
Бо союзники будуть диверсифікуватися, щоб застрахуватись від невизначеності.
Щоб мати цю страховку, вони збільшуватимуть кількість варіантів розбудови свого суверенітету – того суверенітету, який колись ґрунтувався на правилах, але дедалі більше ґрунтуватиметься на здатності протистояти тиску.
Це класичне управління ризиками, яке має свою ціну.
Але ціну стратегічної автономії та захисту суверенітету можливо платити не самотужки.
Колективні інвестиції в стійкість коштують дешевше, ніж якщо кожен будуватиме свою власну фортецю.
Спільні стандарти зменшують фрагментацію.
Взаємодоповнюваність вигідна усім учасникам.
Тож питання для середніх держав, таких як Канада, полягає не в тому, чи адаптуватися до нової реальності – тут немає сумніву, ми маємо це робити. Питання в тому, чи адаптуємося ми, просто будуючи вищі стіни – чи зможемо зробити щось більш амбітне.
Канада однією з перших почула тривожний дзвінок, який змусив нас докорінно змінити нашу стратегічну позицію.
Канадці знають: стара зручна теорія – що наша географія і членство в альянсах автоматично забезпечують процвітання і безпеку – більше не працює. А наш новий підхід ґрунтується на тому, що президент Фінляндії Александр Стубб називає "реалізмом, заснованим на цінностях".
Тобто ми прагнемо бути одночасно і принциповими, і прагматичними. Принциповими у своїй відданості фундаментальним цінностям, суверенітету, територіальній цілісності, забороні застосування сили, окрім випадків, коли це відповідає Статуту ООН, та повазі до прав людини. І прагматичними – визнаючи, що прогрес часто є поступовим, що інтереси є розбіжними, та що не кожен наш партнер поділятиме всі наші цінності.
Тому ми готові до співпраці широко, стратегічно, з відкритими очима. Ми приймаємо світ таким, яким він є, а не чекаємо на появу такого світу, який би ми хотіли бачити. Ми калібруємо наші відносини з кожним партнером, щоб їхня глибина відображала наші цінності. І ми надаємо пріоритет широкій взаємодії, щоб максимізувати наш вплив, враховуючи плинність світу в даний момент; ризики, які це створює; і ймовірність того, що буде далі.
Ми тепер покладаємося не лише на силу наших цінностей, але також на цінність нашої сили.
Ми розбудовуємо цю силу вдома.
Відколи мій уряд прийшов до влади, ми знизили податки на доходи, на приріст капіталу та інвестиції в бізнес. Ми усунули всі федеральні бар'єри для торгівлі між регіонами.
Ми прискореними темпами інвестуємо трильйон доларів в енергетику, штучний інтелект, найважливіші корисні копалини, нові торговельні коридори і не тільки. Ми подвоюємо оборонні витрати до кінця цього десятиліття, і робимо це так, щоб розбудовувати власне виробництво.
Ми також швидко диверсифікуємось у міжнародному вимірі.
Ми домовились про всеохоплююче стратегічне партнерство з ЄС, що включає приєднання до європейської системи оборонних закупівель SAFE.
Також за шість місяців ми підписали 12 угод у сфері торгівлі і безпеки на чотирьох континентах. За останні кілька днів ми уклали нові угоди про стратегічне партнерство з Китаєм і Катаром. Ми ведемо переговори про пакти про вільну торгівлю з Індією, АСЕАН, Таїландом, Філіппінами і МЕРКОСУР.
Ми робимо ще дещо. Щоб допомогти вирішити глобальні проблеми, ми використовуємо "змінну геометрію відносин", створюючи різні коаліції з різних питань. Коаліції засновані і на спільних цінностях та інтересах. Так, щодо України ми є ключовим членом Коаліції Волі ("коаліції рішучих") і одним з найбільших вкладників на душу населення в її оборону і безпеку.
Ми твердо стоїмо на боці Гренландії і Данії.
Ми повністю підтримуємо їхнє право визначати майбутнє Гренландії.
Наша відданість статті 5 Договору НАТО є непохитною, тому ми працюємо з нашими союзниками по НАТО, в тому числі з нордичними країнами, над подальшим зміцненням північного і західного флангів Альянсу – в тому числі за допомогою безпрецедентних інвестицій Канади в загоризонтні радари, підводні човни, літаки, а також у війська на землі й на льоду.
Канада рішуче виступає проти тарифів щодо Гренландії [тих, які Трамп застосував, щоби покарати держави, що виступили проти анексії цього данського острова Штатами. – ЄП] і закликає до цілеспрямованих переговорів для досягнення наших спільних цілей безпеки і процвітання в Арктиці.
Що стосується багатосторонньої торгівлі, то ми підтримуємо зусилля, спрямовані на побудову "мосту" між Транстихоокеанським партнерством і Європейським Союзом, що означатиме створення нового торговельного блоку з 1,5 мільярдами людей. У сфері критично важливих мінералів ми формуємо клуби покупців на базі G7, щоб світ міг відійти від концентрованих, точкових поставок. А в галузі штучного інтелекту ми співпрацюємо з демократичними країнами-однодумцями, щоб гарантувати, що зрештою ми не будемо змушені вибирати між гегемонами і гіпермасштабними компаніями.
Це вже не наївний мультилатералізм. Це вже не покладання на міжнародні інституції. Це створення коаліцій, які вирішують питання за питанням. Які об'єднують тих партнерів, що знаходять достатньо спільних позицій, щоб діяти разом.
У деяких випадках вони об'єднуватимуть переважну більшість країн світу.
Це створює щільну мережу зв'язків у сфері торгівлі, інвестицій, культури, на яку ми можемо спиратися для вирішення майбутніх викликів і використання нових можливостей.
Сперечаючись, "середні держави" повинні діяти разом.
Бо якщо нас немає за столом, ми опинимося в меню.
Але визнаю, що великі держави наразі можуть дозволити собі діяти поодинці.
Вони мають такий розмір ринку, військовий потенціал і важелі впливу, щоб диктувати умови іншим.
Середні держави цього не мають. Але коли ми ведемо двосторонні переговори з гегемоном, ми ведемо переговори з позиції слабкості. Ми змушені приймати те, що нам пропонують. Ми конкуруємо одне з одним у тому, хто буде найбільш поступливими.
Це не суверенітет. Це спроба показати суверенітет у ситуації, коли в реальності ти підпорядкований.
У світі, де панує суперництво супердержав – держави, що опинилися між ними, мають простий вибір. Або вони конкуруватимуть одна з одною за прихильність, або об'єднаються, щоб обирати свій шлях і отримати вплив.
Нас не має засліплювати зростання жорсткої сили. Воно не змінює того факту, що легітимність, цілісність і дотримання правил залишиться нашою сильною стороною, якщо ми вирішимо використовувати їх разом – що повертає мене до Вацлава Гавела.
Що означає для "середніх держав" гавелівський заклик жити правдою?
Перш за все, треба називати речі своїми іменами.
Припинити посилатися на "міжнародний порядок, заснований на правилах" і вдавати, ніби він досі існує у тому вигляді, як про нього розповідають.
Треба називати його тим, чим він є. Ми опинилися у світі, де панує посилення суперництва великих держав, де найсильніші переслідують свої інтереси, використовуючи економічну інтеграцію як засіб примусу.
Також "жити правдою" – означає діяти послідовно, застосовуючи однакові стандарти до союзників і суперників. Коли середні держави критикують одних за економічне залякування, але мовчать, коли воно походить від інших – то ми, як казав Гавел, тримаємо вивіску у вікні.
"Жити правдою" – означає потребу будувати ту систему, про віру в яку ми кажемо, а не чекати на відновлення старого порядку. Це означає створювати інституції та угоди, які функціонують так, як описано. І це означає зменшення важелів, які уможливлюють примус – а для цього потрібна розбудова сильної внутрішньої економіки. Це має бути безпосереднім пріоритетом кожного уряду.
А диверсифікація на міжнародному рівні – це не просто економічна розсудливість, це матеріальна основа для чесної зовнішньої політики, тому що країни заробляють право на принципові позиції, зменшуючи свою вразливість до відплати.
Та повернуся до Канади.
Канада має те, чого хоче світ. Ми – енергетична наддержава. Ми володіємо величезними запасами критично важливих корисних копалин. У нас найосвіченіше населення у світі. Наші пенсійні фонди є одними з найбільших і найдосвідченіших інвесторів у світі. Іншими словами, у нас є капітал, таланти. У нас також є уряд з величезними фіскальними можливостями для рішучих дій.
І у нас є цінності, до яких прагнуть багато інших.
Канада – це плюралістичне суспільство, яке працює. Наші публічні дискусії гучні, різноманітні та вільні. Канадці залишаються відданими принципам сталого розвитку. Ми є стабільним і надійним партнером у світі, а не тим, який каже "звісно, але…". Партнером, який будує і цінує відносини на довгострокову перспективу.
І ми маємо ще дещо важливе.
Ми усвідомлюємо, що відбувається, і маємо рішучість діяти відповідно до реальності. Ми розуміємо, що розрив, у якому опинився світ, вимагає більшого, ніж пристосування до нових реалій. Він вимагає чесності називати світ таким, яким він є.
Ми знімаємо вивіску з вікна.
Ми знаємо, що старий порядок не повернеться.
Ми не повинні його оплакувати. Ностальгія – це не стратегія.
Водночас ми віримо, що на зламі можна побудувати щось більше, краще, сильніше, справедливіше. Це – завдання "середніх держав". Тих, які найбільше втрачають від "світу фортець" і найбільше виграють від справжньої співпраці.
Сильні мають свою силу.
Але ми теж дещо маємо – здатність припинити прикидатися, назвати реальність, розбудовувати свою силу вдома і діяти разом.
Це шлях Канади. Ми обираємо його відкрито і впевнено, і цей шлях широко відкритий для будь-якої країни, яка бажає стати на нього разом з нами.
Марк Карні,
прем'єр-міністр Канади.
20 січня 2026 року, Давос
Від редакції.
Після промови Марка Карні у Давосі президент США Дональд Трамп відкликав своє запрошення прем’єру Канади приєднатися до створеної ним Ради миру.
Для нашого медійного середовища 2026 рік має бути дуже насиченим. Не менш, аніж був 2025-й, переконаний голова парламентського комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин. Його допис публікує «Українська правда».
У грудні цього року Президент підписав Закон про відкритість комітетів, який істотно полегшує роботи журналістів та громадських діячів: онлайн-трансляції, відкриті засідання та надання порядку денного завчасно. Це також стосується і місцевого самоврядування.
У 2026-му, найімовірніше, ми залишимося в режимі, коли треба максимально висвітлювати війну. При цьому будуть важливі зміни у сфері медіаправа, необхідні для вступу в ЄС.
Повернення журналістів: статистика болю та боротьби
Найпріоритетнішим завданням на 2026 рік залишається звільнення журналістів у полоні. Статус журналіста у полоні – це особлива категорія складності, адже Росія часто намагається інкримінувати їм “шпигунство чи “тероризм”, щоб вивести за межі обмінних процесів і притягти до реальної відповідальності. Насправді ж це просто застосування силових механізмів, аби показати всім, що проти Кремля свобода слова неможлива.
Наразі, за даними ІМІ, 26 цивільних медійників перебувають у незаконному російському полоні. Це ті, хто опинився в окупації після 2022-го року та, наприклад, кримські татари, які жили на своїй землі після анексії Криму, але становили загрозу для режиму через те, що просто говорили світу правду.
Найболючішим ударом для нас стала загибель Вікторії Рощиної у полоні в 2024 році, з якою ми змогли попрощатися лише в 2025, бо Росія затягує передачу тіл. А тіло Вікторії було настільки змордоване, що його підписали як чоловіче.
Щоб зрозуміти, що таке російська тюрма, я раджу вам почитати Viktoriia Project від УП та низки світових медіа. Повернення наших людей з неволі було і є для мене головним пріоритетом, але після цього матеріалу стало таким іще більше. Моторошно, гидко й ненависно водночас.
Я очолив парламентський комітет з питань свободи слова наприкінці 2023-го року. З того часу спільними зусиллями вдалося повернути:
- у 2024-му 4 медійники вийшли на свободу: Наріман Джелял, Максим Буткевич, Роман Борщ та Олександр Гуділін.
- у 2025-му ще 4 наших журналісти повернулися додому: Владислав Єсипенко, Дмитро Хилюк, Марк Каліуш та Володимир Чертушкін.
Важко давати прогнози на наступний рік, адже в питаннях обміну не все залежить від України. Росія прирівнює журналістів до військових і це тільки ускладнює процеси. Але як у 2024 та 2025, так і наступного року, повертати наших медійників з полону – це завдання номер один у питанні свободі слова.
Заручаємося підтримкою всіх можливих партнерів (“Репортери без кордонів”, уряди та парламенти демократичних держав, парламентські асамблеї ОБСЄ та НАТО) і працюємо, аби кожен і кожна повернулися додому.
Anti-SLAPP: щоб правда не коштувала мільйони
Україна рухається до впровадження анти-SLAPP законодавства (Strategic Lawsuits Against Public Participation). SLAPP – це порожні позови, які використовують, щоб залякати журналістів-розслідувачів судовими витратами.
Судові витрати можуть коштувати божевільних грошей, що є сьогодні проблемою для медіа. І замість якісної роботи наші медійники змушені думати про такі фінансові погрози.
Україна вже почала працювати над імплементацією Директиви ЄС 2024/1069 і продовжить це робити наступного року.
Також ми створили робочу групу із залученням громадських організацій, представників влади та міжнародних партнерів. Один із висновків після виступів та консультацій на європейських майданчиках: анти-SLAPP законодавство дуже важко втілювати не лише нам, а й європейським країнам, бо за позовами переважно стоять ті, хто має владу. Але продовжуємо рухатися за рекомендаціями Європейського Союзу та Ради Європи.
Але для нас ця історія має продовжитися в 2026 році, бо це зобов’язання України на шляху до євроінтеграції. Відповідно, ми маємо в своєму законодавстві визначити, що таке SLAPP наших реаліях, при цьому, щоб це повністю відповідало міжнародним стандартам.
Ми повинні адаптувати наше законодавство до європейських стандартів, включно з Європейським актом про свободу слова. Сьогодні поки що немає законодавчої бази, але в “Законі про медіа” у нас закладені певні основи для того, щоб ми рухалися далі.
Звіт Єврокомісії: іспит на медіаплюралізм
Останній звіт Єврокомісії щодо прогресу України відзначив високий рівень адаптації законодавства, зокрема Закону “Про медіа”. Проте в 2026 році Брюссель вимагатиме відповіді на інші зауваження:
- Марафон “Єдині новини”: Єврокомісія рекомендує поступовий вихід із такого формату мовлення. Хочеться побачити трансформацію телемарафону у формат стабільного мовлення Суспільного з відновленням конкуренції між приватними медіагрупами. І це надважливо саме в аспекті демократії та вільного висловлення думок. Незалежно від приналежності до тієї чи іншої політичної сили.
- Фінансова незалежність: У 2026 році критично важливо забезпечити повне фінансування Суспільного мовника, щоб уникнути його політичної залежності. Повністю підтримую цю ідею та не раз подав правки щодо бюджета, аби посилити нашого національного мовника. На жаль, не всім у державі подобається така ідея.
- Прозорість власності: Подальша цифровізація реєстрів медіавласників, щоб суспільство чітко бачило, хто стоїть за кожним онлайн-виданням чи ТГ-каналом.
Протидія російській м’якій силі
Боротьба з російським впливом переходить у нову фазу роботи. Прямі пропагандистські канали заблоковані, але залишаються приховані загрози та “корисні ідіоти”.
Окремий кейс – анімаційний продукт як інструмент ідеологічного впливу. Мультфільм “Маша і Ведмідь” вже давно визнаний західними експертами з безпеки (зокрема у країнах Балтії) як елемент “м’якої сили” РФ. Студія “Анімакорд”, що володіє правами на мультфільм, зареєстрована в РФ, її власники – російські бізнесмени, які сплачують податки, що йдуть на фінансування агресії. Потрібне накладання санкцій на власників студії та повне блокування цього російського продукту (нехай і українською мовою) на всіх можливих платформах.
Також у нашому медіапросторі залишаються дуже сумнівні медійники, тези яких підіграють російській пропаганді або гості їхніх передач просувають ворожі інтереси. Будемо працювати по кожному та кожній окремо і сподіваюся, потішимо вас хорошими новинами щодо блокування тих чи інших сторінок тих, хто допомагає ворогу. В ідеалі – повне притягнення до відповідальності за злочини в інформаційній війні. У нас усе ще вільно почувають себе ті, хто роками за російські гроші дезінформував сотні тисяч українців.
У 2026 році ми продовжимо працювати над звільненням журналістів з російського полону, захищати права наших медійників і будемо підтримувати вільні ЗМІ. Адже це основа української демократії на шляху до ЄС.
Ярослав Юрчишин.
Голова парламентського комітету
з питань свободи слова
(Друкується за версією сайта https://nsju.org/novini/yaroslav-yurchyshyn-svoboda-slova-2026-mizh-vymogamy-bryusselya-ta-realiyamy-vijny/).
Пару століть тому морські мандрівники розповідали охочим історії про кораблі-фантоми, які маряться на обрії й безслідно зникають. Тепер такими кораблями-привидами стали судна тіньового флоту – танкери з російською нафтою, які західний світ нерідко воліє не помічати.
Поняття "тіньовий флот" використовують з 2022-го, коли євроатлантичні країни стали накладати обмеження на перевезення морем російської нафти, а росія почала ці обмеження легко обходити. Така позиція влаштовувала багатьох: і рф, що зберігав нафтові доходи, і західних політиків, які через імітацію справжньої боротьби могли не боятися прямої конфронтації з кремлем.
Протягом трьох років про тіньовий флот здебільшого говорили в контексті ембарго чи санкційних списків, але останнім часом новини про нього стали воістину вибуховими.
28 листопада в Чорному морі через українську атаку дронів загорілися два підсанкційні танкери – "Kairos" і "Virat".
1 грудня коло берегів Африки зазнав ушкоджень танкер "Mersin", який також транспортує російські нафтопродукти.
10 грудня настала черга ще одного танкера із санкційного списку – "Dashan", що був атакований СБУ та ВМС України в Чорному морі.
18 грудня почав тонути нафтовий танкер "Валерій Горчаков", по якому дрони вдарили біля терміналу з перевалки нафтопродуктів у Ростові-на-Дону.
А 19 грудня СБУ дотягнулася й до Середземного моря, вразивши танкер "тіньового флоту" "Qendil".
У відповідь на операції українських військових і спецслужб путін пригрозив, що росія збільшить атаки по одеських портах та кораблях, які до них заходять.
Що таке тіньовий флот, як Захід намагається з ним боротися та наскільки ефективні такі спроби? Як на ситуацію можуть вплинути українські атаки на танкери, що беруть участь у транзиті російської нафти? Чи здатна росія відрізати Україну від моря? Про це "Українська правда" поговорила з керівником Моніторингової групи Інституту Чорноморських стратегічних досліджень та головним редактором порталу BlackSeaNews Андрієм Клименком.
"Зниження цінової стелі на російську нафту – це індульгенція всім: возіть!"
– Пане Андрію, давайте почнемо з азів. Що являє собою явище, яке називають "тіньовим флотом росії", у який, за підрахунками The New York Times, входить кожний шостий танкер у світі?
– Я мрію про ті часи, коли всі визнають, що так званий "тіньовий флот" – це одна з найбільших містифікацій 20-х років XXI століття. Тому що його не було і немає. Існує танкерний флот, який возить російську нафту.
В нашій базі даних, яку ми сподіваємось викласти у відкритий доступ десь у першій половині січня, зараз приблизно 2100 таких танкерів.
Другий міф – що нафта підсанкційна. Нафта підсанкційною стала 10 січня 2025 року після того, як президент Байден в останні дні свого правління наклав санкції на "Газпромнефть" і "Сургутнафтогаз". Таким чином під санкції потрапили приблизно 20% експортної російської нафти.
Після того санкції посилив президент Трамп, який 20 жовтня цього року наклав їх на "Лукойл" і "Роснефть" – це приблизно 60% експортної російської нафти. Але до цього часу жодних санкцій на російську нафту не було.
– А що було?
– Було ембарго. Що таке ембарго? Ми з вами, Андрій Клименко і Рустем Халілов, домовились, що ми не купуємо російську нафту, яку привозять морем. Ми оголосили ембарго. Всі решта, які не доєдналися до нас, як купували її, так і продовжують купувати.
Ембарго оголосили країни G7 і країни Європейського Союзу, потім до них доєдналися ще кілька країн. Це не є санкціями. Ембарго було введено в грудні 2022 року: 5 грудня почало діяти по сирій нафті, а по нафтопродуктах – ще за 3 місяці.
Третій міф – це так звана цінова стеля. Її придумали в адміністрації президента Байдена в той же час, що й ембарго. Нафта, яку возять танкери з росії, не має бути дорожчою ніж 60 доларів за барель.
Тоді ж у грудні 2002 року путін видав указ, яким заборонив продаж російської нафти компаніям, що прописують у контрактах стелю цін. Більше того, він доручив прем'єр-міністру росії створити при уряді спеціальну комісію, яка б за цим стежила.
В 2023–2024 роках були десятки журналістських розслідувань: репортерам поставили завдання дізнатися ціну (реалізації нафти – УП), коли танкер приходить у порт, скажімо, в Індії. В результаті всі відповіді були: ціна – ринкова.
Уявіть: ви таксист, до вас сідає пасажир з валізою. І ви питаєте: "А скільки коштує вміст вашої валізи? Якщо вона коштує більше ніж 60 доларів, я вас не повезу". Це дебілізм. Так і власник танкера – це перевізник, а не трейдер.
– Тобто коли ЄС знижує стелю до 47,6 долара за барель – це знов таки ілюзія тиску?
– Я б сказав навіть крутіше. Це індульгенція всім: возіть!
Це така велика гра, яку придумали майже чотири роки тому, і всі вдають, що "при ділі". Що ми докладаємо дипломатичних зусиль, щоб це зупинити. Це просто імітація.
Весь цей час більше як 40% російської нафти по Балтійському морю (а загалом на цей коридор припадає 60% загального морського експорту російської нафти) возили грецькі компанії. 6–7 грецьких компаній володіють сотнями танкерів, і їхні власники впливають на уряд Греції. Була така ситуація минулого року, коли під їхнім тиском грецький уряд блокував прийняття чергового раунду європейських санкцій.
В ті дні, коли вся країна знімала Єрмака, в Києві пройшов невеликий, але дуже впливовий санкційний форум, в якому взяли участь санкційні уповноважені різних країн. І саме там спливла ця тема з боку України.
Нашим друзям з Європейського Союзу дуже не подобається, коли ми їм кажемо: "Дивіться, хто возить нафту". І крок номер один для того, щоб створити росії проблеми з цим експортом, полягає в тому, щоб прибрати звідти танкери, які належать європейським компаніям. Це мінус 40%.
Я не кажу про прапори, під якими ходять танкери, бо деякі люди на них зациклені. Вже давно прапори не значать нічого. Сьогодні ви можете зареєструвати судно будь-де. Не треба їхати в умовну Гамбію, бо є купа юридичних фірм, які за кілька днів по інтернету організують вам включення в реєстр з отриманням відповідного прапора.
Навіщо потрібні прапори? Наприклад, якщо ви поїдете на машині без номерів, то це – до першого поліцейського. Те саме стосується танкерів без прапора. І жодна страхова компанія не застрахує незареєстрований танкер.
– А як щодо технічного стану суден?
– Є міф про те, що ці всі судна старі. Це брехня. Більше як половина суден, які возять російську нафту, мають абсолютно нормальний вік.
І нарешті, є міф про те, що тіньовий флот не побачити в АІС (система для ідентифікації суден, яка необхідна, щоб уникати зіткнень між суднами і щоб берегові системи спостереження могли ідентифікувати судна – УП).
Слухайте, це просто люди не хочуть працювати. Жодне судно, починаючи з судна вагою 300 тонн, не пройде жодної міжнародної протоки з вимкненим передавачем автоматизованої інформаційної системи. Це категорично заборонено, його не пустять.
Тому ми бачимо всіх. І ми бачимо приблизно на 20% більше, ніж іде по звітах дуже авторитетних світових агенцій. Тому що вони не використовують людей як "моніторщика" – в них все робить штучний інтелект. А російська федерація навчилась обманювати штучний інтелект, який працює з відомими світовими сервісами з відслідковування морських суден.
В середньому (щомісячно) ходить 100 танкерів сирої нафти, які з Балтійського моря возять 11 мільйонів тонн нафти на місяць. Кожний бере приблизно 100 тисяч тонн, іноді 150 тисяч.
І кількість цієї нафти не зменшується через санкції. От, наприклад, якщо взяти частку перевезень підсанкційними танкерами – у січні це було 14%, у жовтні вже 38,8%. Тобто якщо збільшиться санкційний список на 100, 200 чи 300 танкерів – значить, складати вони будуть не 40%, як зараз, а 60.
"Існує міф, що весь рух у морях кимось контролюється. Ні!"
– Чому санкції не працюють?
– Тому що вони передбачають заборону заходити в порти (країн ЄС та держав-партнерів). А підсанкційні танкери в них і не заходять. Їм вони не потрібні. Вони йдуть в Індію, в Китай, в Північну Африку, в Західну Африку, в Індонезію, навіть на Тайвань.
– Що ж тоді могло б спрацювати?
– Данські протоки, які з'єднують Балтійське море (через Північне море – УП) з Атлантикою, є територіальними водами Данії і трохи Швеції. Але модель санкцій не забороняє підсанкційним танкерам заходити в територіальні води.
Так забороніть! Але нам кажуть: а в Данії є конвенція про свободу проходу з російської імперії 1857 року (Копенгагенський трактат – УП). Я не помилився: 1857 року. І вони не хочуть її порушувати.
Тоді наступний пункт – судна без прапорів і без реєстрації.
Вже кілька місяців йде дуже потужний тиск дипломатів ЄС і України на так звані країни зручного прапора: Панама, Ліберія, різні екзотичні острови… Тиск такий: якщо ви не хочете проблем з Європейським Союзом, вилучіть санкційні танкери з реєстрів.
Що роблять судновласники? Біжать в іншу країну. Коли і до тієї країни доходять дипломати ЄС і України, біжать у третю… І коли вже їм немає куди бігти, вони відкривають шафу, яка є на рубці в кожного судна, а в ній – прапори всіх країн світу. Беруть прапор Малаві, або Ґамбії, Мозамбіка і без жодних документів чіпляють його на мачту (щоглу – УП). Кількість таких танкерів зростає.
Це, до речі, до тих танкерів, які були атаковані нашими дронами в Чорному морі наприкінці листопада. Вони не мали реєстрації, не мали прапорів. Чому вони пройшли? Турки були зобов'язані це перевірити в своїх протоках. Раз їх пропустили, значить, їм або повірили на слово, або взяли хабар.
В листопаді цього року в Балтійському морі пройшли 86 танкерів з російською нафтою. З них 5 мали прапор невідомий, а 9 – прапор фальшивий. Тобто 16% танкерів, які можна було не пустити туди. В Чорному морі 12% таких. Закрийте свої моря для таких танкерів. Це мільйони тонн нафти.
Наступне. Є офіційні чорні списки Паризького меморандуму портового контролю, до якого доєдналися всі країни ЄС. В них – судна з високим ризиком техногенних аварій. Таких суден 15–17% по Балтійському морю на місяць. Оголосіть, що танкери, які є в чорних списках Паризького меморандуму, ви не пропустите в Балтійське море.
– Складається враження, що морський коридор, який проходить через країни ЄС, ніким не контролюється.
– Існує в широкого загалу такий міф, що весь рух у морях кимось контролюється. Відповідь – ні!
Військово-морські сили країн Балтійського моря, Атлантики контролюють перебування поблизу них російських військових кораблів. Їм ніхто не давав команду моніторити рух цивільних суден. Тому вони не знають, які там танкери повз них ходять.
Був випадок, коли естонці, а потім французи з інтервалом в пів року затримали один і той же самий танкер без прапора. Згідно з конвенцією ООН з морського права, ходити без прапора – це грубе порушення, і військові можуть судно затримати. Але в місцевому законодавстві країн ЄС відповідальність за це не імплементована. Ну поставили його на якір. Але екіпаж треба годувати, їм треба постачати пальне. А хто за це буде платити? От і відпустили.
За нашою інформацією, на танкерах, які возять російську нафту, кілька місяців тому з'явились супроводжуючі. Це російські офіцери, перевдягнені в форму цивільних моряків. І саме вони вирішують: дотримуватись розпоряджень берегової охорони конкретної країни чи ні.
Є таке страшне слово – ескалація. Захід боїться росії. І це психологічно треба зламати. Нема чого боятися росії в Балтійському морі. Балтійський флот – найбільш слабкий флот з усіх, що є. Це не Північний і навіть не Чорноморський, який сидить забитий там на Новоросійській військово-морській базі.
– Бояться ж не конкретно Балтійського флоту, росія ж буде воювати не тільки ним.
– Ну ось вони вже добоялись до того, що в них дрони літають і вони зупиняють свої аеропорти (так, наприклад, у вересні 14 європейських аеропортів тимчасово призупиняли роботу через вторгнення невідомих безпілотників – УП). Треба перестати боятись. Це важко.
– Виходить, росія легко може не тільки запускати БПЛА з тих самих танкерів, а використовувати ці судна в майбутньому в якихось більш серйозних військових цілях?
– Річ у тім, що ракету "Іскандер" і ракету "Калібр" можна запускати з типового стандартного морського контейнера. Тобто існують варіанти всіх ракетних озброєнь, які модифіковані під універсальний 20- чи 40-футовий контейнер, який перевозить будь-яке судно. Тобто він виглядає абсолютно так же, як виглядає звичайний контейнер зі шмотками з Китаю, але там всередині пускова установка: кришка відкидається, вона приймає бойове положення і стартує.
І те, що військові моряки і берегова охорона країн Європи не контролюють цей потік – це проблема. Росіяни це прекрасно знають. В "час Ч" вони це використають.
– Євросоюз і країни "Великої сімки" ведуть переговори щодо заміни обмеження цін на експорт російської нафти повною забороною морських послуг для її транспортування, пише Reuters. За вашими оцінками, як це може вплинути на стан речей?
– Це наслідки роботи української сторони зі санкційними представниками всіх урядів країн Європейського Союзу та G7.
Виникла ситуація дуже така цікава. Справа в тому, що, оголосивши ембарго наприкінці 2022-го року, європейські країни замістили російську нафту казахською. Ми ще рік тому в спеціальній доповіді попереджали, що росія таким чином отримала важіль.
От дивіться, український дрон начебто нещодавно вивів з ладу виносний причальний пристрій (наприкінці листопада морські дрони Сил оборони атакували й вивели з ладу один із причальних пристроїв у терміналі Каспійського трубопровідного консорціуму в Новоросійську – УП). Але його закривали вже багато разів, і закривав "Роскомнадзор".
Приїжджають, наприклад, екологи: "О, тут три літри нафти розлилось. Ми закриваємо на два місяці виносний причальний пристрій, тому що треба його перевірити". Звичайно, що обсяги (постачання нафти) падають, країни ЄС починають хвилюватися, і тоді росія може висувати їм будь-які вимоги додаткові.
Зниження обсягів казахської нафти йде з вересня. Можна фантазувати, чи це наслідок української атаки, але маємо те, що маємо. Європі треба зараз вирішувати, чим тепер цю нафту замістити.
Світові агенції оприлюднили цифри, що (Каспійський трубопровідний консорціум) знизив експорт нафти на 12% у листопаді. За нашими даними, експорт зменшився не на 12%, а на 20%. А звідки взялися 8%? Це казахську нафту замінили російською. Але європейці її прийняли, бо папірець був правильний.
"Атака на танкери – це демонстрація того, що в України є карти"
– Ми бачимо, що Україна вводить свої "санкції" щодо "тіньового флоту", атакуючи танкери та порти. Як оцінюєте їхній ефект?
– В 2020-му в порту Бейруту в Лівані стався вибух, який знищив порт і купу будинків. Вибухнули склади аміачної селітри в кількості 2700 тонн. І це не порівняти з ракетою, потужність бойової частини якої складає 300 кілограмів, яка може прилетіти в порт Приморська або Усть-Луги, площа якого там 5–10 квадратних кілометрів. Можна вивести з ладу технологічну колону на терміналі, якийсь конкретний пристрій, але це все відновлюється за кілька днів.
– А атаки на танкери?
– Думаю, що ми всі радіємо, коли Сили оборони атакують танкери з російською нафтою. А для наших партнерів це сигнал, що в України уривається терпець дивитись, як вони розповідають про свою "завзяту боротьбу з тіньовим флотом", але це не призводить до зменшення обсягів.
Крім того, в контексті перемовин це демонстрація того, що в України є карти.
– З моєї дилетантської точки зору, якщо регулярно знищувати танкери, то, по-перше, має зростати ціна страховки. А по-друге, частина власників, що не хочуть ризикувати майном, мають відмовитися від перевезення російської нафти. Чи це працює так?
– Розумієте, це працювало в мирних умовах. В розумінні рядової людини це значить, що всі злякались, що страхові ставки виросли, і тому танкери перестали ходити. Але так не стається. Чому? Тому що це елемент війни.
Без цього експорту нафти росія не може фінансувати війну. Тому вона знайде танкери, вони посадять, як на Балтиці, туди офіцерів у цивільній формі… Точно так же і для нас це елемент війни, коли судна йдуть до одеських портів.
Ну і моряки – це ризикова професія, життя в них таке. І тому все одно знайдуться моряки, які погодяться за хорошу зарплату йти на ризикований рейс.
Тобто не треба думати, що одиничні випадки призведуть до кардинальних змін. Їх має бути багато.
– А яка червона лінія? Умовно, скільки танкерів має потонути, щоб це змінило ситуацію?
– Думаю, що ніхто на це не відповість. Треба пробувати.
"Путін – як акула, що біснується в акваріумі торгового центру"
– Поговоримо про українські порти. З березня по листопад цього року Росія пошкодила на Одещині 28 цивільних суден. Чи існують якісь маркери, можливо, пов'язані з українськими атаками на танкери, після яких ми розуміємо, що обстріли портів будуть посилюватися чи навпаки стануть на паузу?
– Немає там пауз. Атаки сотнями – і "Шахеди", і різні типи ракет. І ми не бачимо ніякого зв'язку.
Це теж елемент війни. Всі кошти від нашого експорту йдуть на війну. І для нас критично важливо, щоб він відбувався.
Це робить честь і українським портовикам та логістам, і іноземному морському бізнесу. Це означає, що нормально вирішене питання страхування від подібних ризиків: 50 на 50 – за рахунок коштів іноземних першокласних страхових компаній і української держави.
Цікаво, що більше ніж 40% суден, які до нас приходять, мають турецьких судновласників. Приблизно 20% – це судновласники Греції. Приблизно 10% – Китаю і Гонконгу. Українських суден – 5–7%.
– Якщо посиляться атаки на судна, які заходять в українські порти...
– Яким чином?
– Ракети, БПЛА, міни, морські дрони. Путін же погрожував відрізати Україну від моря.
– Ну хай тисне на свого стратегічного партнера Ердогана. В турецькому морському бізнесі є дуже впливові галузеві торговельно-промислові палати. І це дуже потужні політичні сили в Туреччині. Тому Ердоган зацікавлений у тому, щоб турецький морський бізнес його підтримував.
Окрім того, ну не збільшить росія в десятки разів кількість ракет, тому що в неї їх немає. Стосовно морських мін: ми просто мало знаємо про технічні спроможності наших ВМС України в сенсі охорони водного району. Після того, як росія вийшла з морського коридору ООНівського, ми ж проводимо 200–250 суден на місяць. Втрати є, але для війни вони мізерні.
Путін нагадує мені акулу в акваріумі торгового центру. Немає спроможності на сьогоднішній день у путіна виконати свої погрози. Тому він і біснується.
Щодо дронів. Коли Маск нам вимкнув "Старлінки", пам'ятаєте, один чи два наші самі перші (морські) дрони викинуло на узбережжя Криму. Росіяни їх підібрали, розібрали, скопіювали. Бо вони ж самі нічого не вміють.
– Можливо. Але вони вміють масштабувати.
– Поки мені не відомий жоден випадок з середини 2023-го року, щоб судно при проходженні вздовж українського узбережжя, від острова Зміїний до портів Великої Одеси, було атаковано. Там є щит, там ведеться робота протимінна, там ведеться робота протиповітряна.
Якщо вони спробують атакувати морськими дронами судна іноземних держав, які йдуть до берегів Одеської області, то вони підуть по 12-мильних берегових зонах Туреччини, Болгарії і Румунії. Нарешті буде привід для того, щоб ВМС і берегова охорона цих країн перестали почуватися в мирній ситуації, а почала б захищати свою суверенну морську територію.
Рустем Халілов. (Оригінал – на сайті https://www.pravda.com.ua/articles/2025/1
пливе роман Елли Леус «Дрейф ковчегів»
Пропалений цинік Чече (чорна людина) підтримує життя голови Айсмауса. А вирушивши з нею в подорож, опиняється на покинутому острові.
Цей острів є своєрідним ковчегом. Але на відміну від біблійного, де рятувалися обрані, він став притулком для людей різних. І якщо у стародавніх ковчег – виживання, то у романі – загибель.
Письменницький дрейф повертає нам частково міф, але без патетики. Просто внутрішній голос шепоче: «Ти пливеш не тому, що віриш, а тому що інакше потонеш».
Не дарма кажуть, що кінець світу починається тоді, коли перестає хвилювати його початок. Ось про такий кінець і повідує автор: не про жах, страшнішого за який не буває, а про байдужість до нього. Коли потоп норма, а дрейф - побут.
Цей побут розгортається у щільній низьці подій. І досить швидко Айсмаус досягає своєї мрії – найвищої влади, а Чече стає найближчим його помічником. Але якщо володар цілком задовольняється становищем, то прем'єр-міністру не до того. Думки його зайняті науковими експериментами.
Вони витісняють навіть спробу кохання. Такий характер та й обставини такі.
Там, на острові, внутрішній світ кожного - теж ковчег. Уривки пам'яті, голоси та випадкові думки наповнюють капсулу. Зрозуміло, цей міні-ковчег дрейфує не по воді, а у власній свідомості. Ковчег, який ніколи не пристане, і все одно пливе.
А людський розум може бути не лише гордістю, а й гріхом. Коли втрачає зв'язок із почуттями, як точно відстежує роман. Такий розум може розібратися в найскладніших загадках природи, але не вміє обіймати. Це схоже на фарби без полотна: ними можна милуватись, але вони не залишають сліду. І «Дрейф ковчегів» питає: як повернути розуму серце?
Сто років тому, коли побачив світ науково-фантастичний роман «Голова професора Доуеля», його автор Олександр Бєляєв ставив по суті те саме питання про розум без душі. І за все століття з усіма його науковими досягненнями розум ближче до душі не став. Принаймні, у Елли Леус.
У неї нинішнє століття, це століття не технологій, а потопаючих. Тільки тонемо тепер не у воді, а в сенсах. І мова не так про кінець світу, як про кінець впевненості, що не менш страшно.
Страждання, свобода, абсурд і сенс життя – все, що турбувало Альбера Камю, Володимира Сорокіна та інших великих письменників, у Елли Леус проходить крізь одеську іронію та інформаційну втому, від якої задихається нинішній світ. І поки людина говорить, вона не тоне.
Ось автор і спілкується з нами мовою, де можна плисти, не зважаючи на те, що довкола зникає смисл. І, здається, слова дихають.
«Обітований острів, колись тихий і безлюдний, дикий і голий, вбрався раптово в суєту суєт. І почав прокидатися він на світанку не від протяжних криків голодних летучих мишей і сліпучого сонця, що виливається звідкись із вузької щілини горизонту. Його почали будити бахи, стуки та скрипи будівництва селища петрифікатів, лайка та регіт майстрових, вереск жінок, яких шльопнули чи вщипнули від нудьги чи для настрою. Зрідка острів чув спів, голосний чи тихий, соло чи ансамблем, але майже завжди фальшивий, який буває в задрипаних гуртожитках, де багато п'ють вина і мало думають про життя. І чим важче життя, тим менше про нього належить думати».
Мова роману – це мова внутрішньої тривоги, знайомої кожному. Окрім міфів, та розпачу, він вбирає в себе і залишок надії, яка завжди є у потопі. Інакше навіщо писати?
Зібравши на острові різні сенси, роман зі своїм ковчегом дрейфує до нашого розуміння того, що відбувається довкола. І «рятівні» наші ідеї – сім'я, кар'єра, творчість переходять із цілей у шлях відходу від гнітючого буття. Для декого часом такого похмурого, що можна порівняти з кінцем світу.
Ця книга для читання вдумливого. Вірячи в розум та уяву читача, автор запрошує до співучасті. Не веде за руку, а лише дає напрямок – до півночі думки, до півдня почуття.
І сьогодні, коли література все частіше розважає, або проповідує, поява «Дрейфу ковчегів» – майже виклик.
Недавно дивився по ТБ розмову двох поважних пані, чудових політикинь: журналістки Яни Соколової та дипломатки Лани Зеркаль. А згодом прочитав думки Юрія Кулинича і Богдана Червака стосовно Орбана, лідера Угорщини, проти якого я вже давно маю «зуб». Тож вирішив підняти архівні матеріали, аби показати справжнє «нутро» цього політика, а також тих угорців, які його підтримують. У цій публікації використав матеріали згаданих поважних осіб і додав власні міркування.
Останнім часом на своїй сторінці Фейсбук я переважно коментував польські події, бо знайомий із польською історією з дитинства. Та сьогодні хочу звернути увагу на іншу сусідню державу — Угорщину, керівництво якої давно викликає в мене глибоке обурення.
Піднявши архівні документи, я знову переконався: угорцям зійшло з рук минуле, тому вони дозволяють собі нахабство тепер. Тому нахабніє Орбан і його холуї, тому з Будапешта звучать принизливі для України заяви. Вони впевнені, що ми слабкі, що поступимося — як тоді, так і тепер.
Україна передала Угорщині законопроєкт про освіту, у якому частково враховано вимоги Будапешта щодо мовного питання.
Але що, насправді, мала б передати Україна Угорщині? Історичну правду, яку варто нагадати Будапешту.
1939 рік. Агресія проти Карпатської України. 15 березня 1939 року Угорщина розпочала збройну агресію проти Карпатської України — молодої держави, що проіснувала як незалежна лише добу. Після вторгнення угорська армія окупувала територію, знищила уряд, заарештувала керівників, а тисячі українців було розстріляно або кинуто до концтаборів.
Під час Другої світової війни Угорщина була союзницею нацистської Німеччини. Понад 900 тисяч угорських військових брали участь у бойових діях проти СРСР, а фактично - проти українців. На окупованих територіях угорські війська здійснювали масові розстріли, катування, спалювали села.
«Директива №10» угорського генерального штабу прямо наказувала:
«Здійснювати окупаційну службу максимально жорстокими методами, не зупиняючись перед спаленням населених пунктів і знищенням мирного населення»
Корюківська трагедія. Цей злочин не має строку давності...
З жовтня 1942 по вересень 1943 року угорські частини діяли на території Чернігівщини. У цей час вони знищили до 60 тисяч мирних мешканців. Найстрашнішим злочином стала Корюківська трагедія. На початку березня 1943 року угорські карателі спільно з німцями спалили місто Корюківку, розстріляли й живцем спалили понад 6700 українців, серед них — дітей, жінок, старих.
Було повністю знищено 1290 будинків. Це найбільше масове знищення мирного населення на окупованих територіях у роки Другої світової війни.
У матеріалах Нюрнберзького процесу Корюківська трагедія названа одним із найтяжчих військових злочинів ХХ століття.
Після війни безкарність породила зухвалість.
У 1945–1951 роках в Угорщині було розслідувано менше 2% воєнних злочинів, скоєних на окупованих територіях.
А в 1991–1992 роках Вищий військовий суд Угорщини взагалі реабілітував усіх засуджених за злочини проти мирного населення.
Так історична пам’ять була спотворена — кати стали “жертвами обставин”.
1956 рік — власна трагедія Угорщини. Історія ніби мала навчити. У 1956 році радянські танки розчавили Будапешт, топлячи у крові угорське повстання. Тоді гинули діти, студенти, робітники — ті, хто мріяв про свободу. Але сьогодні нащадки тих, кого нищила москва, знову плазують перед кремлем. Орбан і його прибічники, здається, забули, як «визволителі» катком пройшлися по їхніх вулицях.
Сьогодні прем’єр Віктор Орбан і його міністр Петер Сіярто дозволяють собі цинічні висловлювання на адресу України, блокування рішень ЄС і НАТО, пропаганду ідей «захисту угорської меншини» на Закарпатті. Усе це — продовження старої імперської політики Будапешта, яка колись прагнула знищити українську державність на Закарпатті, а нині хоче посіяти розбрат усередині країни. Ті, хто заперечує свої злочини, завжди прагнуть переписати історію.
На мою думку, Україна має нагадати Угорщині: без визнання провини, без покаяння за нацистське минуле — жодних поступок бути не може. Орбан і його поплічник Сіярто мають на колінах і вибачитися перед Україною за злочини угорських військових. І лише після цього наша держава може розглянути — або не розглянути — якісь «вимоги» Будапешта.
Іван Ніточко.
ГО «Бойки Одещини».
Наприкінці вересня в Одесі пройшла аномальна злива, яка призвела до людських жертв і руйнувань. Менш ніж за добу у місті випало 94 мм опадів – 224% місячної норми. Зливова каналізація не впоралася з потоками, у деяких місцях утворилися «озера» і «річки», глибина яких сягала кількох метрів. Видання «УНІАН» розпитало доктора фізико-математичних наук, професора, головного наукового співробітника Інституту ринку та еколого-економічних досліджень Національної академії наук України Сергія Степаненка, що стало причиною таких рясних опадів, і до чого тут зміни клімату та людський фактор.
– Сергію Миколайовичу, що спричинило аномальну зливу, внаслідок якої значна частина Одеси нещодавно, в прямому розумінні, опинилася під водою?
– З точки зору метеорологів, причиною таких рясних опадів став атмосферний циклон над Чорним морем. Кліматологи скажуть, що явище пов’язане зі зміною клімату, що призвело до збільшення вологи в атмосфері.
Загалом результатом усіх цих змін стали часті зливи. Так, за даними Гідрометцентру, за останнє десятиріччя, порівняно з попереднім аналогічним періодом, частота сильних опадів в Одесі зросла більш ніж утричі. Одночасно збільшилася їхня інтенсивність – кількість опадів, що випадають за одну годину. Тобто, на територію міста за короткий час потрапляє значно більше води, що й стало причиною потопу.
– Чому циклони почастішали саме над Чорним морем?
– Якщо пояснювати дуже просто, море – джерело вологи. У районі Одеси відбулося вторгнення холодного повітря, що є нетиповим для початку осені на цій території. Водночас море залишалося теплим – воно просто не встигло охолонути. Саме через це над ним, поблизу Одеси, утворюються невеликі циклони… Але вторгнення холодного повітря відбулося не тільки тут, а й в іншій частині Європи, де це призводить до формування циклонів вже над Середземним морем. Звідти вони поступово виходять на українське узбережжя. Це відомі південні циклони, які зараз несуть дощі, а взимку – сильні снігопади, замети. Тобто, ми спостерігаємо загальносвітовий процес… Тільки за останні 20 років рівень Світового океану підвищився на понад 25 сантиметрів. І ці процеси тривають, вони інтенсифікуватимуться, і найстрашніше – швидкість підйому рівня океану зросте.
– Тобто ми говоримо про наслідки глобального потепління?
– Глобальне потепління, яке спричиняє підвищення температури повітря в атмосфері, – один із проявів зміни клімату. Інший прояв – збільшення обсягу вологи в атмосфері, що призводить до більшої кількості опадів, розбалансування гідрологічного циклу (гідрологічний цикл – кругообіг води, процес її циклічного переміщення в біосфері, – УНІАН).
Буквально днями з’явився звіт Всесвітньої метеорологічної організації за 2024 рік щодо стану гідросфери нашої планети. З відповідних досліджень зроблено висновок: розбалансування гідрологічного циклу різко посилюється. Наведу у приклад одну цифру з цього звіту: понад 60% річок на Землі або різко зменшили свій стік, або навпаки – збільшили його. При цьому, різко зросла кількість так званих раптових повеней.
– Можете навести приклад такого явища в Україні?
– Раптові мініповені вже траплялися, зокрема на Одещині. Так, у 2010-2013 роках внаслідок потужних злив, що пройшли, у тому числі в Молдові, відбулися значні підтоплення у Тарутинському та Саратському районах (у рамках реформи адміністративно-територіального устрою України з 2020 року ці два райони були укрупнені з іншими районами Одещини, – УНІАН). Постраждали люди, були зруйновані житлові будинки, знищено майно, загинула худоба…
Трагедія сталася, зокрема, на місці русла річки, що колись висохла. Місцеві жителі звикли до того, що на цій території давним-давно немає води і пристосували землю під свої потреби, збудували будинки… Проте через раптові рясні опади річище перетворилося на бурхливий потік, який усе затопив і зніс на своєму шляху.
На превеликий жаль, у зв’язку з тим, що зміни клімату тривають, посилюються, такі явища стануть більш інтенсивними. І раптові потоки балками, ярами, якщо вони забудовані, призведуть до дуже серйозних наслідків.
– Щось подібне наприкінці вересня сталося в Одесі?
– Безперечно. Наприклад, вулиця Балківська розташована саме в балці (назва вулиці пов’язана з місцем її розташуванням, відомо, що колись тут протікала річка Водяна балка, – УНІАН). У 19 столітті місцеві жителі набирали звідти воду, а зараз вулицю підтоплює фактично після кожного, навіть не дуже сильного дощу – вода туди стікає з навколишніх схилів… (На цій вулиці 30 вересня загинула жінка, – УНІАН). Аналогічна ситуація – у місцях, де забудовані мінібалки. Наприклад, трагедія на 16-й станції Великого Фонтану в Одесі, де під час зливи у будинку загинула сім’я з п’яти осіб.
– На вашу думку, чому ціла родина не встигла відреагувати, не залишила приміщення?
– Відбулася ситуація, схожа до прориву греблі – все сталося дуже швидко. Суть у тому, що забудова перегородила балку – люди облаштували там якісь гаражі, кіоски тощо. Поки йшов дощ, вода стікала і накопичувалася десь за певними будівлями, а потім прорвалася – знесла “перешкоди” та пішла хвилею, яка затопила будинок за лічені хвилини.
Аналогічно на Балківській: спочатку зливова каналізація справлялася зі стоками, а потім їхня кількість різко зросла і насоси просто не впоралися… Ще приклад – ситуація в Аркадії. Колись там, біля пляжу, була балка, якою стікала дощова, тала вода. Зараз її немає: все забудовано житловими “висотками”, готелями, магазинами, покладено асфальт. Воді немає, куди подітися: накопичившись під час дощу, вона проривається і зносить все на своєму шляху.
– На початку жовтня у курортному селищі в Болгарії під час зливи також загинули люди, затопило будинки. І ці події теж пов’язані із забудовою балок?
– Саме так. Там затопило річище річки, яка висохла 30 років тому. Поруч – привабливе морське узбережжя, територію забудували. Зараз пройшла сильна злива і все почало руйнуватися. Питання – де були містобудівні організації, які мали заборонити будівельні роботи?
– Аналогічне питання можна поставити і через наслідки аномальної зливи в Одесі.
– Вона стала аномальною не стільки за кількістю опадів, скільки за наслідками, до яких призвела маса причин. Але, здебільшого, вони пов’язані не з метеорологією, а зі зливовою каналізацією. І ці проблеми накопичувалися останні навіть не 30, а 50 років…
Я – не великий фахівець зі зливової каналізації, але впевнений, що в Одесі вона не відповідає сучасним реаліям. Будівельні нормативи, якими керувалися проєктувальники під час її облаштування, ухвалювалися ще у 60-ті роки минулого століття. Зараз нормативи потрібно терміново переглянути, оскільки інтенсивність опадів, як бачимо, різко зростає і необхідно вживати серйозних заходів, оскільки нинішніх – явно недостатньо.
Знаєте, є вислів: “Трішкін каптан” (назва твору російського байкаря Івана Крилова, що стала основою ідіоми про ситуації, коли один недолік намагаються виправити, створюючи інший, – УНАН). Це про те, як замість повноцінної якісної роботи займаються латанням дір: поставили одну латку – порвався каптан в іншому місці, полагодили там – порвалося в третьому. І так – нескінченно. Ось за таким принципом в Одесі “латають” проблеми. До речі, у парку Савицького запланували облаштувати ставок-відстійник для зливової каналізації. Пам’ятаю, це був початок 2010-х років. Минуло 15 років, але проєкт досі не завершено.
– На вашу думку, як Одесі розв’язувати цю проблему, щоб уникнути подібних трагедій?
– Необхідна комплексна програма адаптації міста до змін клімату, одна із частин якої – реформування, реконструкція зливової каналізації. Повторюся, що проблема з нею існує в Одесі протягом десятиліть. Для міста вона завжди була Ахіллесовою п’ятою. Якщо в центрі мегаполісу зливову каналізацію збудовано ще більш-менш нормально, то чим далі від центру, тим гірше. Існуюча в Одесі система просто не може впоратися із ситуаціями, що виникають у зв’язку з кліматичними змінами. Ось і все.
– Зливи, про які ми говоримо, можна вважати тропічними?
В принципі, так. Характер опадів, які у нас спостерігаються, все більше зміщується у бік тропічного – випадає велика кількість за короткий проміжок часу. І суть не лише у дощах. Очікується збільшення снігопадів, які паралізують Одесу на кілька днів. Вони вже були і у 2014 році, і у 2020-х…
– Чи можемо ми говорити, що наслідки рясних опадів посилює непродумана забудова?
– Я назвав би цю забудову хаотичною, яка ведеться без дотримання відповідних норм. Моя думка підтверджує, зокрема, факт того, що паркінги “хмарочосів”, побудованих в Одесі, під час зливи виявилися повністю затопленими. Якщо вони затоплені, отже, при їхньому будівництві, проєктуванні допущені порушення.
Зараз в Одесі створили карту місць потенційних затоплень (на початку жовтня комісія з питань ТЕБ та НС визначила понад 30 локацій, які під час сильних злив можуть опинитися під загрозою затоплення, – УНІАН). Вона складена, звісно, приблизно – місця можливих затоплень треба уточнювати. На жаль, карта з’явилася лише після трагедії, а треба було її робити ще десять років тому – в рамках загальної програми адаптації до змін клімату.
– Чи по кишені окремо взятому місту розробити та здійснити таку програму, чи для її реалізації доведеться залучити інші джерела фінансування?
Мова про колосальні вкладення. Зрозуміло, що міський бюджет їх не потягне. Потрібно говорити передусім про державну допомогу, кредити від міжнародних організацій. Але іншого шляху нема. Просто не розумію, що ще має статися, щоб осягнути глибину проблеми…
Наслідки зміни клімату зливою не закінчуються. Повторюся, вони пов’язані й з підвищенням рівня Світового океану, у тому числі Чорного моря, і з хвилями спеки. Вона дуже сильно впливає на людей, насамперед із серцево-судинними, нейровегетативними захворюваннями. Згідно з дослідженнями, у Європі щорічна смертність, пов’язана саме з хвилями спеки, обчислюється сотнями тисяч людей. Підкреслю: говорю саме про смерті. Але є ще дуже багато людей, у яких у спеку різко погіршується здоров’я. В Україні така статистика не ведеться, але це – доведений факт.
Знову чекатимемо, коли грім гримне?! Ось, “грім гримнув” – сподіваюся, зараз в Одесі займуться зливовою каналізацією. А потім настане рік аномальної спеки, знову помиратимуть люди, і лише тоді почнемо говорити про те, як адаптуватись?
- Окрім реконструкції зливової каналізації, яких ще заходів потрібно вжити, щоб нівелювати можливі трагічні наслідки підтоплень у майбутньому?
Ще однією проблемою Одеси є “закатування в асфальт”, і, як наслідок, зменшення кількості зелених насаджень (екологи неодноразово порушували питання про вирубку дерев у місті, яку часто пов’язують із забудовою, – УНІАН). Чим більша площа зелених насаджень, тим менше асфальту, яким вода стікає до балок. Подивіться, наприклад, на що перетворили Гагарінське плато! Хіба там дотримувалися будівельних та санітарно-екологічних норм забудови?! (На розташованому в районі Аркадії Гагаринському плато колись росли дерева та чагарники, а зараз воно настільки щільно забудоване “висотками”, що його називають кам’яними джунглями, – УНІАН). Це просто жах! Тому заковування міста в асфальт – один із чинників того, що сталося тут 30 вересня.
– Які ще зафіксовані наслідки зміни клімату?
– Їх багато. Серед них – шквали, ймовірність яких зростає дедалі більше. 31 травня 2013 року один з них пройшов узбережжям Одеси. Швидкість вітру сягала до 30 метрів за секунду! Внаслідок півгодинного шквалу впали сотні дерев, було пошкоджено десятки житлових будинків.
Також не варто забувати про осадові процеси, до яких призводять, знову ж таки, затяжні рясні зливи. Можу спрогнозувати, дай Боже, щоб це не справдилося, що такі затяжні дощі, як в Одесі, можуть призвести до зсувів на узбережжі. Дощі йдуть понад тиждень – ґрунт, звісно, промокає… Плюс місто стоїть на березі Чорного моря, де зсуви посилюються через підняття рівня Світового океану. Додамо забудову узбережжя “висотками”, що призводить до підвищення рівня ґрунтових вод – все це ще більше посилює зсувні процеси…
– На вашу думку, чи може сумний приклад Одеси стати для інших регіонів України своєрідним поштовхом до вжиття заходів, спрямованих на адаптацію до змін клімату?
– Звичайно, але кожен регіон має враховувати свою специфіку, власні болючі “точки”. Для Одеси найбільшою проблемою є підтоплення, берегові схили, зсуви ґрунту, підйом рівня Чорного моря. А, наприклад, у Миколаєва може бути щось інше. До речі, саме у цьому місті, розташованому у відносній близькості до Одеси, зараз розробляють програму адаптації до змін клімату.
Чи ухвалять правильне рішення в Одесі? Не знаю. Побоююся, що хвиля хейту, яка піднялася після потопу, скоро вщухне. А, умовно, за пів року з’явиться якась інша проблема і питання зливової каналізації знову відкладуть у довгу скриньку… І так – до наступної зливи. Аналогічно – зі зсувами, які в області відбуваються регулярно. Щоправда, в Одесі – поки що ні, дякуємо поколінням гідробіологів, будівельників, які її захистили, створивши на узбережжі у 60-70-ті роки минулого століття дренажну систему.
– Про який захист йдеться?
– Це була комплексна програма захисту узбережжя Одеси від зсувів ґрунту. Найбільш трудомістка частина – будівництво системи хвилеломів – від Ланжерона до 16-ї станції Великого Фонтану. Також створено інженерну систему дренажування прибережних схилів, які засадили деревами. Завдяки цьому комплексу дій зсувів тут немає. Але, знову ж таки, через те, що рівень Чорного моря піднявся десь на 30 см, система хвилеломів уже не відповідає розрахунковим характеристикам. Тому вплив морських хвиль на узбережжя посилюється. При цьому система дренажування порушена у зв’язку з хаотичною забудовою самих схилів… Фактично, ми просто чекаємо, коли й де в якийсь момент “лусне” і станеться лихо (відбудеться зсув, – УНІАН).
Про систему хвилеломів в Одесі існує альтернативна думка – ніби вони перешкоджають водообміну на пляжах.
Звісно, вони створили проблеми з якістю води – пляжні зони опинилися у “закритих резервуарах”. Але, з іншого боку, згадаймо, що це все проектувалося в минулому столітті. Тоді хвилеломи здавались порятунком для одеського узбережжя, і вони виправдали себе. Проте, повторюся, зараз у порівнянні з 1960-1970-ми роками рівень Чорного моря підвищився приблизно на 30 см. Тому всі хвилеломи опинилися під водою і нині водообмін стає кращим.
– Можливо, є позитивний ефект і від злив?
- Коли загинули десятеро людей, важко говорити про щось позитивне… Ну, місто очистилося від бруду. Будь-який дощ завжди “працює” на благо водних об’єктів. Зокрема, на Одещині це допомогло малим річкам, Куяльницькому, Тилігульському, Аджалицькому лиманам, які висихають. Адже влітку фактично не було дощів і злива після посухи – “ковток свіжої води”.
Але, якщо говорити про населені пункти, агломерації, подібні “повені” небезпечні потенційними епідеміями – бруд виноситься з колекторів і потрапляє назовні, наприклад, в акваторію тих самих одеських пляжів. А це є потенційним джерелом інфекційних захворювань, особливо влітку.
– Деякі фахівці в галузі метеорології, гідрології прогнозують, що у перспективі Одеса опиниться під водою. Чи можна вважати аномальну зливу, яка “накрила” місто наприкінці вересня, і підвищення рівня Чорного моря початком цього процесу?
– Однозначно ні. Значна частина Одеси розташована на висотах 30-60 метрів над рівнем Чорного моря. Такого його підвищення ніхто не прогнозує у найближчі 200 років… Хоча є території у місті, так звані плями, які потенційно можуть бути затоплені. Насамперед, це Пересип – район розташований на висоті не більше 1-1,5 метрів над рівнем моря.
У зоні підвищеного ризику значно більше місць у районах Одеської області. Насамперед, це знаменита Кароліно-Бугазька коса. Вона – у зоні дуже серйозної небезпеки… Тому відповідних заходів потрібно вживати вже зараз. Фахівці в Одесі є. Так, потрібні дуже великі капіталовкладення, і системна робота протягом десятиліть. Але це коштуватиме набагато дешевше, ніж ліквідація наслідків. А вони вже привели до людських жертв.