Крик душі над ущелиною.
Оповідання
Історія ця сталася далекого 1971 року… Мені тоді тільки виповнилося двадцять два роки, жодних особливих заслуг та зв’язків я не мав, щоправда, друкувався в обласній молодіжній газеті – напевно, тому мені й запропонували стати лектором обласної організації товариства «Знання».
Робота, в яку я поринув, що називається з головою, з частими відрядженнями, молодіжними таборами, виїзними семінарами, спочатку захоплювала мене.
Товариство «Знання» тоді запозичало бюрократичні хитрощі у партійних органів, тематика лекцій була тісно пов’язана з питаннями ідеологічного порядку.
У ті часи великим успіхом у нас вважалося потрапити з циклом лекцій на пасажирські судна закордонного плавання. Мені випала щаслива карта – відрядження на гордість радянського пасажирського флоту лайнер “Шота Руставелі”.
Зафрахтований західнонімецькими фірмами, він здійснював круїзи на острови Фіджі та Нова Каледонія і приходив до рідного порту тільки для зміни екіпажу. Так як простій судна такого класу коштував дуже дорого, під час зміни відбувалися тижневі рейси з радянськими громадянами Кримсько-Кавказькою лінією – до Батумі і назад до Одеси, із заходами в Ялту, Новоросійськ, Сухумі та Сочі.
«Майстром», тобто капітаном «Шота Руставелі», був сорокарічний Олександр Назаренко – наймолодший на той час капітан у пароплавстві.
Опікати мене він доручив другому механіку Жорі Пшенку, який показав мені моє місце за капітанським столиком – бо за статусом я був гостем капітана.
Треба сказати, що в ті часи для розваг пасажирів прагнули запросити на круїз відомих артистів. З нами їхали Зіновії Високовський, Ольга Аросєва, Федір Чеханков, піаніст імпровізатор Леонід Чижик.
Однак велике було моє здивування, коли я дізнався, що на борту знаходяться Володимир Висоцький та Марина Владі.
Маю визнати, що ні Висоцький, ні тим більше Марина Владі, яку я до цього вважав чи не секс символом, зовні не справили на мене жодного враження. Кіногенічність – штука суперечлива. На екрані можна виглядати красунею або суперменом, у житті ж, як я не раз потім переконувався, все може бути зовсім інакше.
І Висоцький і Владі – обидва невисокі на зріст, худорляві, засмагаючи на рушниках у їхньому улюбленому місці – на носі шлюпкової палуби – виглядали дуже невиразно. Особливо Марина Владі, зовнішність якої насправді геть не відповідала тим образам, які створювала в кіно.
Рейс тим часом йшов за планом, одні розважальні заходи змінювалися іншими.
Перед заходом до Новоросійська до мене підійшов Жора Пшенко і по секрету повідомив, що сьогодні, під час стоянки, Висоцький дасть концерт для членів екіпажу та їхніх сімей, на який запрошуюсь, звичайно, і я.
У музичному салоні зібралася вся команда. Молоденькі офіціантки одягли з цієї нагоди найкращі вбрання, сяяли золотом та діамантами дружини комскладу. На сцені стояли стілець та столик, на якому лежала гітара.
Ішов час, а Висоцького все не було. В очікуванні минуло хвилин сорок. Публіка, яка починала підозрювати, що назріває скандал і концерт може зірватися, почала потихеньку нарікати. Марина Владі, що сиділа поруч зі мною за капітанським столиком, також здивовано поглядала на всі боки.
Гучно висловлювала своє обурення дружина «діда», старшого механіка, що розташувалася по сусідству. І коли, здавалося, атмосфера дійшла до точки кипіння, до музичного салону у супроводі першого та пасажирського помічників, важко пересуваючись, увійшов Висоцький.
Одягнений він був у джинси і просту трикотажну футболку, з його мокрого скуйовдженого волосся стікали краплі води. Враження було таке, що він щойно з-під душу.
– Та він натурально п’яний! – пролунав чийсь обурливий голос. Зал загудів.
Висоцький мовчки сів на стілець, зробив великий ковток зі склянки, що стояла на столику, взяв у руки гітару і почав перебирати струни. Публіка принишкла.
І раптом тишу в залі, як несподіваний громовий гуркіт, буквально розірвав низький хриплуватий голос, від якого миттю кожен аж затремтів.
Мы говорим не штормы, а шторма,
Слова выходят коротки и смачны.
Ветра – не ветры – сводят нас с ума,
Из палуб выкорчевывая мачты!
заспівав Висоцький і зал взірвався шквалом оплесків.
Был шторм – канаты рвали кожу с рук, –
не давши затихнути оплескам, знову заспівав Высоцкий, –
И якорная цепь визжала чертом,
Пел песню ветер грубую – и вдруг
Раздался голос «Человек за бортом!»
Висоцький був в ударі, це була абсолютно інша людина, зовсім не та, яка увійшла до зали кілька хвилин тому.
Він співав страшну пісню «Врятуйте наші душі», «Полювання на вовків» та багато іншого, чого я не чув раніше.
Не відриваючи від нього очей, загіпнотизований тембром його незвичайного голосу, який мені вперше доводилося чути «вживу», я був геть вражений і перебував майже в шоковому стані.
…Наступного ранку Жора Пшенко приніс фотографії, на яких я був зображений у компанії з капітаном, Висоцьким та Мариною Владі.
– Пішли, старий, на палубу. Я представлю тебе Висоцькому.
Висоцький самотньо стояв на носі теплохода, задумливо вдивляючись у морську далечінь, підставляючи обличчя свіжому вітру.
– Володимире Семеновичу – обережно потривожив його Жора, – дозвольте представити вам мого друга, лектора одеського товариства «Знання». Вправляє в нас тут мізки капіталістам.
Я одразу ж зрозумів, що останнє уточнення було зайвим. Висоцький став стриманим у спілкуванні зі мною і навіть сухуватим.
Бард, чиїм голосом ркричала, корчувалась у конвульсіях країна, багато натерпівся у житті і усім єством ненавидів брехливу і порочну ідеологічну бюрократію, представником якої я виглядав у його очах.
За двадцять кілометрів від Сухумі, в селі Ішери, в маленькому ресторанчику, розташованому прямо над струмком, за столиком під ліанами, ми попивали місцеве мутне вино з прозорою назвою “Цицька”.
Навпроти, поряд із Мариною Владі, сидів Висоцький.
– Будь ласка, заспіваєте що небудь, Володимире Семеновичу – попросив Висоцького «майстер».
І над ущелиною хрипко загуркотів голос людини, яка вже тоді ніби передчувала свій невчасний трагічний кінець.
Чуть помедленнее, кони, чуть помедленнее!
В Одесі був пам’ятник Володимиру Висоцькому. Його знесли у ніч на 31 грудня 2024 року.
* * *
Десятилетия проходят, виски становятся седей,
но тот концерт на пароходе я вспоминаю по сей день.
Он вышел, выпив спозаранок, покачиваясь невпопад,
— совсем не тот, что на экранах, как будто даже хлипковат.
Но шквал, который он обрушил, девятым валом грохотал,
— такая мощь рвалась наружу, драла простуженно гортань!
Пел без оглядки, не вполсилы, как жил, не стоя за ценой,
— сама россия голосила его надрывной хрипотцой.
Пел до озноба, до иголок, до безразличия к судьбе.
Я тот — кто слышал этот голос и сохранил его в себе.
Давно оплавлен воск свечи, что на Ваганьковском по краю,
а голос всё ещё звучит, — кричит душа его живая.
(Переклад прозового тексту – редакція «Прес-кур’єра». Віршовані рядки – без перекладу).