Недавно дивився по ТБ розмову двох поважних пані, чудових політикинь: журналістки Яни Соколової та дипломатки Лани Зеркаль. А згодом прочитав думки Юрія Кулинича і Богдана Червака стосовно Орбана, лідера Угорщини, проти якого я вже давно маю «зуб». Тож вирішив підняти архівні матеріали, аби показати справжнє «нутро» цього політика, а також тих угорців, які його підтримують. У цій публікації використав матеріали згаданих поважних осіб і додав власні міркування.
Останнім часом на своїй сторінці Фейсбук я переважно коментував польські події, бо знайомий із польською історією з дитинства. Та сьогодні хочу звернути увагу на іншу сусідню державу — Угорщину, керівництво якої давно викликає в мене глибоке обурення.
Піднявши архівні документи, я знову переконався: угорцям зійшло з рук минуле, тому вони дозволяють собі нахабство тепер. Тому нахабніє Орбан і його холуї, тому з Будапешта звучать принизливі для України заяви. Вони впевнені, що ми слабкі, що поступимося — як тоді, так і тепер.
Україна передала Угорщині законопроєкт про освіту, у якому частково враховано вимоги Будапешта щодо мовного питання.
Але що, насправді, мала б передати Україна Угорщині? Історичну правду, яку варто нагадати Будапешту.
1939 рік. Агресія проти Карпатської України. 15 березня 1939 року Угорщина розпочала збройну агресію проти Карпатської України — молодої держави, що проіснувала як незалежна лише добу. Після вторгнення угорська армія окупувала територію, знищила уряд, заарештувала керівників, а тисячі українців було розстріляно або кинуто до концтаборів.
Під час Другої світової війни Угорщина була союзницею нацистської Німеччини. Понад 900 тисяч угорських військових брали участь у бойових діях проти СРСР, а фактично – проти українців. На окупованих територіях угорські війська здійснювали масові розстріли, катування, спалювали села.
«Директива №10» угорського генерального штабу прямо наказувала:
«Здійснювати окупаційну службу максимально жорстокими методами, не зупиняючись перед спаленням населених пунктів і знищенням мирного населення»
Корюківська трагедія. Цей злочин не має строку давності…
З жовтня 1942 по вересень 1943 року угорські частини діяли на території Чернігівщини. У цей час вони знищили до 60 тисяч мирних мешканців. Найстрашнішим злочином стала Корюківська трагедія. На початку березня 1943 року угорські карателі спільно з німцями спалили місто Корюківку, розстріляли й живцем спалили понад 6700 українців, серед них — дітей, жінок, старих.
Було повністю знищено 1290 будинків. Це найбільше масове знищення мирного населення на окупованих територіях у роки Другої світової війни.
У матеріалах Нюрнберзького процесу Корюківська трагедія названа одним із найтяжчих військових злочинів ХХ століття.
Після війни безкарність породила зухвалість.
У 1945–1951 роках в Угорщині було розслідувано менше 2% воєнних злочинів, скоєних на окупованих територіях.
А в 1991–1992 роках Вищий військовий суд Угорщини взагалі реабілітував усіх засуджених за злочини проти мирного населення.
Так історична пам’ять була спотворена — кати стали “жертвами обставин”.
1956 рік — власна трагедія Угорщини. Історія ніби мала навчити. У 1956 році радянські танки розчавили Будапешт, топлячи у крові угорське повстання. Тоді гинули діти, студенти, робітники — ті, хто мріяв про свободу. Але сьогодні нащадки тих, кого нищила москва, знову плазують перед кремлем. Орбан і його прибічники, здається, забули, як «визволителі» катком пройшлися по їхніх вулицях.
Сьогодні прем’єр Віктор Орбан і його міністр Петер Сіярто дозволяють собі цинічні висловлювання на адресу України, блокування рішень ЄС і НАТО, пропаганду ідей «захисту угорської меншини» на Закарпатті. Усе це — продовження старої імперської політики Будапешта, яка колись прагнула знищити українську державність на Закарпатті, а нині хоче посіяти розбрат усередині країни. Ті, хто заперечує свої злочини, завжди прагнуть переписати історію.
На мою думку, Україна має нагадати Угорщині: без визнання провини, без покаяння за нацистське минуле — жодних поступок бути не може. Орбан і його поплічник Сіярто мають на колінах і вибачитися перед Україною за злочини угорських військових. І лише після цього наша держава може розглянути — або не розглянути — якісь «вимоги» Будапешта.