Минув рік, коли пішла з життя Алла Іванівна Ворохта — художниця, педагогиня, людина рідкісної внутрішньої світлоти. Рік – ніби коротка мить, але водночас ціла вічність. Час не стирає втрати: він лише навчає жити з нею. Без Алли Іванівни світ став пустішим і порожнішим, бо зникла важлива нота, без якої мелодія життя вже звучить інакше…
Алла Ворохта народилася 13 грудня 1946 року в Одесі, яку дуже любила і якій присвятила багато своїх робіт. Її творчий шлях почався ще в художній школі під керівництвом Миколи Зайцева, а професійне становлення відбулося на художньо-графічному факультеті Одеського педагогічного інституту імені К. Д. Ушинського, де її наставником був художник Віктор Єфименко. Саме там сформувався її стиль — витончений, інтелектуальний, сповнений поетичності й глибокого внутрішнього змісту.
Понад півстоліття Алла Іванівна викладала у цьому ж інституті та в Одеському художньому училищі імені М. Грекова. Для багатьох студентів вона стала не просто викладачем, а моральним орієнтиром, людиною, яка вчила не лише ремеслу, а й відповідальності перед мистецтвом, чесності перед собою. Серед її учнів – десятки відомих українських художників, і в кожному з них живе частинка її школи, її світогляду, її доброти.
Творчість Алли Ворохти була багатогранною. Графіка, книжкова ілюстрація, живопис, декоративно-ужиткове мистецтво, макраме, батик, авторські ляльки – вона ніколи не обмежувалася одним жанром. Кожний твір був бездоганним, був унікальним.
Особливе місце у її доробку посідала книжкова ілюстрація. Вона працювала з текстами Олеші, Андерсена, Гоголя, Шварца, Музеуса, Гете, Міцкевича, Переса-Реверте, Родарі, Каттнера, Бабеля, Шолом-Алейхема, Паустовського, Жаботинського та багатьох інших авторів. Її ілюстрації ніколи не були простим «супроводом» тексту, вони ставали самостійним художнім висловлюванням, глибоким прочитанням літературного твору.
Графічна мова мисткині вирізнялася тонкою лінією, складною грою світлотіні, майже оксамитовою фактурою. У її роботах завжди відчувалася поезія – інколи світла й лірична, інколи драматична, але завжди щира. Вона володіла всіма графічними техніками: офортом, рисунком пером, срібним і графітовим олівцем, сепією, сангіною, пастеллю, аквареллю, гуашшю. Її твори зберігаються у музеях і приватних колекціях України та десятків країн світу.
Алла Ворохта брала участь у міжнародних виставках, зокрема у Бієнале графіки в Пльзені та Флорентійському бієнале. Але справжнім виміром її таланту були не нагороди й виставки, а вдячна пам’ять учнів, щирі відгуки глядачів, атмосфера тепла, яку вона створювала довкола себе.
Та передусім вона була близькою людиною – дружиною, матір’ю, бабусею, сестрою. Людиною, для якої родина завжди залишалася головною опорою і джерелом натхнення. Її любов до близьких відчувалася і в житті, і в мистецтві — у ніжності образів, у світлі, яке випромінюють її роботи.
Сьогодні, через рік після її відходу, особливо гостро усвідомлюєш: художники не зникають безслідно. Вони залишають свій погляд на світ, свою інтонацію, свою лінію. Роботи Алли Ворохти продовжують говорити — тихо, делікатно, але переконливо. Вони нагадують про красу, про гідність творчості, про внутрішню чистоту, яку вона так берегла.
Світ без неї інший. Але її мистецтво, її школа, її пам’ять — залишаються. І, мабуть, саме в цьому полягає справжня перемога художника над часом: коли навіть після відходу його світло не згасає.
Минув рік. Біль став тихішим, але не меншим. Пам’ять – живою. І вдячність – безмежною.
